Шановні читачі, які зараз читають мою історію. Ніколи не уявляла, що опинюся в такій ситуації, коли біль настільки захлисне, що стане важко дихати. Мені просто необхідно про це розповісти. Можливо, хтось із вас зрозуміє. А можливо, комусь моя історія стане уроком.
Мене звуть Олена, мені 45 років. З Богданом ми прожили разом майже чверть століття — двадцять чотири роки, наповнені, як мені здавалося, любов’ю, повагою та взаємною підтримкою. Ми пройшли через безліч випробувань: труднощі на початку сімейного життя, безсонні ночі з дітьми, іпотеку, хвороби батьків. Але все це ми долали разом. Я щиро вірила, що він — моя опора, моя доля.
За весь цей час Богдан ні разу не дав мені підстав сумніватися в собі чи в ньому. Він не був ідеальним, але я любила його таким, яким він був. Ніколи не перевіряла телефон, не ставила зайвих питань. Я була впевнена — наш шлюб побудований на довірі. Як же я жорстоко помилялась…
Близько місяця тому ми домовилися поїхати до батьків Богдана в село — на кілька днів, просто відпочити. Він в останній момент відмовився, посилаючись на термінові справи на роботі. Я не стала наполягати. Зібрала дітей, і ми поїхали. Але в неділю донька стала просити повернутися раніше. Ми вирушили вранці. Я і уявити не могла, що саме це рішення переверне все моє життя.
Коли ми зайшли в квартиру, відразу не зрозуміла, що відбувається. Двері в спальню були привідкриті, зсередини доносилися дивні звуки. Я відчинила двері і… Боже мій. На нашому з Богданом ліжку — тому самому, де народжувалися наші діти, де ми засинали, тримаючись за руки, — він був не один. Поруч з ним була дівчина. Справжня дівчина, років вісімнадцяти. Досі не знаю, як не знепритомніла. Вона підскочила, натягнула на себе щось і вибігла з квартири, навіть не сказавши слова. Богдан стояв мовчки, навіть не намагався виправдовуватися.
Син, якому двадцять років, буквально кинувся на батька з кулаками. Ледве вдалося його втримати. Донька, двадцятидворічна студентка, закричала, що він їй більше не батько. Вони виставили його за двері. Пізніше мені повідомили, що він зупинився в якомусь готелі. Я… Я просто сиділа на кухні і не могла повірити, що все це відбувається зі мною.
Того ж дня я подала на розлучення. Я не могла і не хотіла ділити з ним не лише дім, а й повітря. Як він міг привести чужу жінку — дитину! — до нашого дому? На наше ліжко? Мені було огидно. Брудно. Зраджено. І не лише я, але й діти. Він одночасно зруйнував нашу родину.
Пізніше я дізналася, що ця дівчина молодша за нашу доньку. Уявляєте? Богдану сорок чотири роки. Що з ним сталося? Криза середнього віку? Втрата розуму? Чи це завжди було в ньому, а я була сліпа?
Я знову і знову прокручую в голові ті останні роки. Хіба він не був щасливим? Ми подорожували, проводили вихідні разом, дивилися фільми, готували одне для одного вечері. Він завжди казав, що любить мене. І я вірила. А тепер розумію: жодні слова не мають значення, якщо людина здатна на таку зраду.
Щоразу ввечері я засинаю з комом у горлі. Іноді мене раптово починає трясти, коли згадую ту сцену в спальні. Не допомагають ані сльози, ані розмови з дітьми чи подругами. Це рана, яка не заживає.
Діти відмовилися спілкуватися з ним. Вони стали для мене єдиною підтримкою. Але я бачу — і їм боляче. Вони не можуть зрозуміти, як рідний батько міг так вчинити не лише зі мною, але й з ними. Він позбавив їх родини. І заради чого? За мимовільного захоплення з дівчинкою, яка, можливо, через пару місяців навіть не згадає його ім’я?
Я не знаю, як жити далі. Все, що здавалося непорушним, зруйнувалося. Я відчуваю себе розгубленою, спустошеною. Ніколи не думала, що опинюся серед тих жінок, чиї чоловіки йдуть до молоденьких. Мені завжди здавалося — у нас особливе щось. Але, на жаль, у цьому житті, як би гірко це не звучало, нічого не можна вважати вічним.
Іноді дивлюся в дзеркало і питаю себе: де я помилилася? Чому доля вдарила мене саме так? Адже я старалася бути хорошою дружиною, матір’ю, господинею. Я віддавала себе повністю — сім’ї, дому, йому. І ось, що отримала взамін.
Я не знаю, чи пробачу його коли-небудь. Швидше за все — ні. Але я точно знаю одне: я виживу. Заради себе. Заради своїх дітей. Заради того, щоб довести — зламати жінку легко, але зламати її дух неможливо. І дійсно, сльози не допомагають. Але вони очищують душу. І колись я знову навчусь посміхатися.
Нехай це буде початком нового життя. Життя без брехні, без зради. Життя, в якому я — головна героїня.
