Я плачу, бо мій син більше не хоче мати зі мною нічого спільного: його дружина зруйнувала наші відносини дощенту.
Як же боляче це усвідомлювати… Як страшно зізнатись собі, що твоя дитина відвернулась від тебе. Що прожила життя, віддаючи себе йому, відмовляючись від усього, а в підсумку залишилась самотньою. Де я помилилась? Можливо, характер у мене складний. Може, занадто багато пробачала. А може, любила так, що сама себе знищувала.
Я сама ростила сина. Чоловіки були, але від них не було ніякої користі. Одні шукали вигоди, інші — порятунку, треті — лише моєї зарплати. Я тягнула все сама. У 90-і було не до сліз — працювала на знос, аби син мав що їсти і вчився. Сама не доїдала, не купувала собі нічого — все йому.
Потім доля звела мене з одруженим чоловіком. Так, нехай осуджують, але саме він допоміг синові знайти шлях. Він працював на газових родовищах і влаштував туди ж мого сина. Грошей було мало, але вони з’являлись саме тоді, коли були найпотрібніші. Справа не в грішх — а в підтримці.
Син закінчив технікум, потім університет, але без стажу його ніде не брали. Працював на заводі, але не витримував — хотів заробляти, а не вбиватись. Я вірила в нього, вкладала останнє, щоб не збився зі шляху.
А потім він привів її. Приваблива, але пуста. Дурнувата, капризна, немов дитина. Та якщо він вирішив — я прийняла. Вагітність, весілля, надії. Я мріяла бути бабусею. Раділа, як дитина. Навіть організувала їм весілля.
Мій знайомий дав грошей на обручки. Я сказала невістці: «Вибирай щось по можливостях. Ці гроші — на двох». А вона вибрала перстень утричі дорожчий. Їй було байдуже — хотіла найкраще, навіть якщо чоловік залишиться без кільця. З цього моменту я стала для неї ворогом. Просто тому, що поставила межі.
Але я мовчала. Купила їм авто, щоб син міг підробляти. Думала — полегшу життя. Але потім все пішло під укіс. Дитина — неспокійна, плаче, не спить. Син працює без відпочинку, допомогти не може. Її батьки почали нашептувати: «Який з нього батько?», «Який з нього чоловік?». Вони продали машину. Доходи впали. Потім — розлучення. Син почав пити. Позбавили прав. Все розвалилось.
Я його витягнула. Змусила піднятись. Він знову став на ноги, навіть почав власну справу — але все записане на мене: у нього борги, виконавчі провадження. Так, він грав. Намагався відігратись. Не вийшло. Я знову допомагала, платила за працівників, тримала бізнес. Лише б у нього все вийшло.
Коли з’явились гроші — вона повернулась. Вони знову разом. Але тепер він уникає мене. Все оформлено на мене, а я почуваюсь зайвою. Вони орендують житло, живуть окремо. Вона не телефонує, не пише. Онучка — вередлива, нічого їй не цікаво. А син каже: «Бабусі треба допомагати». Я не відмовляю, коли просять, але просять лише тоді, коли щось потрібно.
Потім він сказав: «Звільняйся, мені потрібна допомога». Я звільнилась. Тепер сижу без зарплати і чекаю, коли він дасть хоч щось на їжу. Часто не дає. Машину подарував — але не дає грошей на страховку. То забере її, то поверне. А коли я сама поїхала — авто заглохло. Виявилось, зламане. Мені страшно.
Я вже брала кредит на його машину. Спочатку він платив. Тепер — ні. Не відповідає на дзвінки. Будинок, де ми жили, він давно поділив з колишньою. Тепер не запрошує ні на Новий рік, ні на дні народження. Я приходжу лише тоді, коли треба посидіти з дитиною, коли їм хочеться у кафе.
Нещодавно я зайшла до нього на роботу — він накричав на мене. Каже, соромно. За що? Я не п’ю. Була в Спілці письменників. Усе життя йому допомагала. Я просто хотіла побачити сина.
Тепер вони мене заблокували. Навіть подзвонити не можу. Плачу вночі, не знаючи, що робити. Я стільки віддала цій людині — а він обійшовся зі мною так. Я все ще благаю: «Якщо щось не так сказала — пробачте». А вони мовчать.
Я все думаю: де помилилась? Що зробила не так? Чому мій син більше не хоче мати зі мною нічого спільного? І це питання — гірше за будь-який біль…
