Вітаю всіх, хто це читає. Ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації, коли біль накриє такою хвилею, що буде складно дихати. Мені просто потрібно виговоритися. Можливо, серед вас знайдеться той, хто зрозуміє. А може, моя історія стане уроком для когось.
Мене звати Олена, мені 45 років. Ми з Владиславом прожили разом майже чверть століття – двадцять чотири роки, які, здавалося, були сповнені любов’ю, повагою та взаємною підтримкою. Ми пройшли через багато випробувань: труднощі на початку сімейного життя, безсонні ночі з дітьми, іпотеку, хвороби батьків. Але все це ми долали разом. Я щиро вірила, що він – моя опора, моя доля.
Спільне життя з Владом завжди здавалося мені буденністю, яку я насолоджувалася. Він ніколи не давав підстав для сумнівів у собі чи в ньому. Він не був ідеалом, але я любила його таким, яким він був. Ніколи не перевіряла телефон, не ставила зайвих запитань. Я була впевнена – наш шлюб будується на довірі. Як же я жорстоко помилялася…
Приблизно місяць тому ми домовилися поїхати до батьків Владислава до села – на кілька днів, просто розвіятися. Він в останній момент відмовився, пославшись на термінові справи на роботі. Я не стала наполягати. Зібрала дітей, ми поїхали. Але у неділю доньці стало нудно, і вона впросила повернутися раніше. Ми виїхали вранці. Я і подумати не могла, що це рішення переверне моє життя.
Коли ми зайшли в квартиру, я спочатку не зрозуміла, що відбувається. Двері в спальню були прикриті, зсередини долинали дивні звуки. Я відчинила двері і… О, Боже. На нашому з Владом ліжку – тому самому, де народжувалися наші діти, де ми засинали, тримаючись за руки, – він був не один. Поруч була дівчина. Справжня дівчина, років вісімнадцяти. Я і досі не знаю, як не зомліла. Вона вскочила, натягнула щось на себе і вискочила з квартири, не сказавши й слова. Влад стояв, шокований, навіть не намагався виправдовуватися.
Син, якому двадцять, буквально накинувся на батька з кулаками. Ледве вдалося його втримати. Донька, двадцятидвохрічна студентка, закричала, що він їй більше не батько. Вони виставили його за двері. Пізніше мені повідомили, що він зупинився в якомусь готелі. Я… Я просто сиділа на кухні і не могла повірити, що все це відбувається зі мною.
У той же день я подала на розлучення. Я не могла і не хотіла ділити з ним повітря, не те, що дім. Як він міг привести сторонню жінку – дитину! – в наш дім? На наше ліжко? Мені було бридко. Гидко. Зраджено. Не лише мені – дітям також. Він одним махом зруйнував всю нашу сім’ю.
Пізніше я дізналася, що ця дівчина молодша за нашу доньку. Можете собі уявити? Владиславу сорок чотири. Що з ним сталося? Криза середнього віку? Втрата розуму? Чи це завжди жило в ньому, а я була сліпа?
Я знову і знову перегортаю в голові ті останні роки. Невже він не був щасливим? Ми подорожували, проводили вихідні разом, дивилися фільми, готували одне одному вечері. Він завжди говорив, що любить мене. І я вірила. А тепер розумію: ніякі слова не мають значення, якщо людина здатна на таку зраду.
Щоночі я засинаю з клубком у горлі. Інколи раптово починається тремтіння, коли згадую ту сцену у спальні. Не допомагають ні сльози, ні розмови з дітьми, ні подруги. Це рана, яка не гоїться.
Діти відмовилися спілкуватися з ним. Вони стали для мене єдиною підтримкою. Але я бачу – і їм боляче. Вони не можуть зрозуміти, як рідний батько міг так вчинити не лише зі мною, але й з ними. Він позбавив їх родини. І все заради чого? Заради миттєвого захоплення дівчиною, яка, можливо, через кілька місяців не згадає, як його звати?
Я не знаю, як жити далі. Все, що здавалося непохитним, звалилося. Я відчуваю себе розгубленою, спустошеною. Ніколи не думала, що опинюся серед жінок, чиї чоловіки йдуть до молоденьких. Мені завжди здавалося – у нас неповторне. Але, на жаль, у цьому житті, як би гірко це не звучало, не можна вважати нічого вічним.
Інколи я дивлюся в дзеркало і запитую себе: де я помилилася? Чому доля вдарила мене саме так? Адже я старалася бути гарною дружиною, матір’ю, хазяйкою. Я віддавала себе повністю – родині, дому, йому. І ось що отримала натомість.
Я не знаю, чи пробачу йому коли-небудь. Швидше за все – ні. Але я точно знаю одне: я виживу. Заради себе. Заради своїх дітей. Заради того, щоб довести – зламати жінку легко, але зламати її дух неможливо. І сльози дійсно не допомагають. Але вони очищують душу. І колись я знову навчуся посміхатися.
Нехай це буде початком нового життя. Життя без брехні, без зради. Життя, в якому я – головна героїня.
