Свекруха ридала навзрид прямо на весіллі. Лише вона знала, чому.
Гості весело викрикували «Гірко!», плескали в долоні, у келихах шуміло шампанське, а наречений несміливо цілував наречену в щоку. Потім вони, немов за сценарієм, сховалися під фатою та зіграли пристрасний поцілунок — ненатуральний, незграбний, наче з вистави. Я все бачила. Між ними не було іскри, що народжує справжню близькість. Вони перешіптувались та сміялись — наче грали в чужому весіллі.
Моя найкраща подруга Марія видавала заміж єдину доньку — Софійку. Вона метушилась, хвилювалась, що хвилини витирала долоні об сукню. Коли гості розсілись за столами, Марія, насупившись, потягнула мене за руку:
— Подивись, як поводиться сваха. Немов не весілля у сина, а похорони.
Я озирнулась. Раніше матір нареченого я не бачила й навіть не знала, хто вона серед гостей. Лише коли Марія вказала на жінку в сірій сукні зі сріблястими вставками, я зрозуміла — саме вона. Вона справді сиділа в кутку за далеким столиком, з похмурим обличчям, ніби її щойно зрадили. Схиливши голову, вона витирала очі хусткою. Її губи тремтіли, а в кожному зітханні було стільки болю, що навіть у мені похололо.
— Може, погано почувається? — припустила я, намагаючись бути тактовною.
— Яка там хвороба! — махнула рукою Марія. — Вона за свою квартиру переживає! Боїться, що тепер невістка з дитиною на неї «сістиме». У сина трешка від бабусі залишилась, тепер вона думає, що моя Софійка вчепиться у неї мертвою хваткою.
— Ну ти й накрутила. Ще й не одружились, а ти вже метри ділиш, — пожартувала я, але напруга не зникала.
Я мимоволі продовжувала спостерігати за тією жінкою. Поки гості їли, сміялись, вітали молодих — вона не доторкнулась ні до салату, ні до шампанського. Не піднімала очі. Навіть на сина, який мав бути центром її світу цього вечора, не дивилась.
Коли в залі знову прокричали «Гірко!», свекруха різко відвернулась до вікна, стиснула зуби так, що губи побіліли. Я не витримала й тихо підійшла до неї.
— Вибачте, ви… схоже, дуже засмучені. Усе гаразд?
Жінка підвела на мене погляд. У ньому були сльози, але не слабкості — а болю, справжнього, пережитого.
— Я не можу прикидатись, — прошепотіла вона. — Пробачте, але усе це — вистава. Мій син… він не любить цю дівчину. Софійка гарна, світла. Вона щаслива, не бачить очевидного. А він… він одружується назло своїй колишній.
Я оніміла. Не чекала такого зізнання.
— Невже… Ви впевнені?
— Він сам мені казав. Хотів показати своїй колишній, як він «щасливий». Я його благала, кричала, просила цього не робити. А він — упертий. Думає, що біль можна заглушити, завдаючи його іншим. А я дивлюсь на цю дівчину — у неї очі горять, вона всім серцем вірить у кохання. А він… він мстить. І мені від цього нудно.
— А може, усе зміниться? Люди ж звикають, почуття народжуються…
— Хотілось би у це вірити… — сумно сказала вона, — але совість не дає. Мені її шкода. Дуже шкода. А син… Син став чужим.
Я мовчки повернулась до свого стола. Марії нічого не розповіла. Але через кілька днів вона сама подзвонила.
— Софійка повернулась. Речі забрала, нічого не пояснює. Ні сліз, ні крику — мовчить, як риба. Я не розумію, що сталося. Усе було так чудово!
— Чекай, я приїду, — коротко сказала я й поклала трубку.
Я їхала до неї, стискаючи кермо до білих кісток. Мені було нестерпно боляче за Софійку. Але ще більше — за ту свекруху. За жінку, яка розуміла, що її син руйнує чуже життя, і нічого не могла зробити. Марія й Софійка, рано чи пізно, забудуть. Переживуть. Зустрінуть інших, навчаться знову вірити.
А ось вона… Вона пам’ятатиме завжди. День, коли її син грав почуттями, як маскою. День, коли він одружився — не з любові, а з помсти. І день, коли вона єдина з усіх не аплодувала. Бо не могла. Бо знала правду.
