**Щоденник.** **”Ковтаючи сльози: як я з матері-королеви перетворилася на божевільну бабулю”**
У цьому світі я завжди була сама. З самого дитинства. Батьків не стало, коли мені ледь виповнилося вісім. Залишилася з бабусею у старенькій хатині на околиці села. Вона була мені і матір’ю, і батьком, і цілим світом. Але й її не стало, коли мені було п’ятнадцять — тоді я зрозуміла: покластися більше ні на кого. Все, що в мене було — це я сама.
Після восьмого класу я вийшла заміж. Думала, знайду родину, знайду опору. Народилася донька — моя маленька радість, моє сонечко. Чоловік, на жаль, виявився не тим, про кого мріяла: запив, піднімав руку. Скільки сліз через нього пролила, скільки ночей спала в одязі, боячись його повернення. Одного дня зрозуміла: якщо не заради себе, то заради дитини — треба йти. Розлучилася. Залишилася з донечкою на руках, без копійки, без підтримки. Але в мене була мета — виростити, вивчити, дати їй усе, чого сама колись не мала.
Працювала на знос. Вранці — у пекарні, ввечері — прибирання у офісі, вихідні — підробіток у знайомих. У будь-яку погоду — чи сніг, чи дощ. А вдома — посмішка, щоб донечка не бачила, як мені важко. Вона росла, добралася краси, а я… Я силкувалася, щоб їй нічого не бракувало. Ляльки, книжки, велосипед. Шила їй сукні, економила на собі, брала кредити — аби у моєї принцеси було все.
— Мамо, ти в мене найкраща! Ти — королева! — казала вона. А у мене від цих слів розкривалися крила.
Потім — школа, випускний. Підбігла до мене сяюча:
— Мам, я знайшла сукню! Таку гарну! Всього тисячу гривень…
Тисячу! У мене на всю зарплату — триста. Але мовчки кивнула. Продала бабусині сережки — її останню пам’ять. За сукню.
Поступила в університет. Я тішилася, пишалася! Підробляла ще більше. Але грошей не вистачало. Комуналка, навчання, їжа, проїзд.
— Мам, ти ж у Польщі добре заробляєш? Можеш ще трохи надіслати? Нам тут туго…
А я сама у Варшаві прибирала квартири з ранку до ночі. Спина гула, пальці тріскалися від миючих засобів. Але працювала. Бо заради неї — усе.
Минали роки. Подзвонила:
— Мам, я закохалась. Хочемо одружитися.
Я здивувалася.
— А навчання? А диплом?
— Потім, мам, не хвилюйся!
Знову працювала до виснаження. Аби весілля було — як у людей. Сукня, банкет, гості. Навіть букет замовила. А потім — онук. Коляска, ліжечко, підгузки, суміші. «Мамо, допоможи, нам важко». І я допомагала.
Одного дня наважилася. Захотілося авто — не нового, звісно, старенького. Спина болить, на автобусах не наїздишся. Подумала: може, діти підтримають?
— Мам, ти при собі? Куди тобі машина? Краще гроші онукові — кімнату зробимо, а тобі й маршрутки вистачить!
І тоді я зрозуміла. До болю: для них я більше не мати-королева. Для них я — стара, втомлена, зайва жінка. Заважаю їхнім планам, життю, подиху. Стала… тягарем.
Вийшла на вулицю, сіла на лавку під мрякою. Перед очима промайнуло усе: мої безсонні ночі,
