Оксана намагалася приховати сльози, щоб не псувати свято. Поправила блузку на вже помітному живітку і, штовхаючи перед собою інвалідний візок із сином, відчинила двері кав’ярні.
Звичайна неділя, коли київські мами дітей з інвалідністю збиралися в кафе, щоб трохи відпочити від нескінченних реабілітацій і боротьби за нормальне життя своїх дітей. Вони самі організували собі цей відпочинок, без спонсорів та фондів. Кафе «Калина» закрилося для спецобслуговування. За ініціативи власниці, стомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка та вмикали караоке. І жінки, які щодня билися за своїх дітей, на час ставали звичайними молодими дівчатами — сміялися, співали, жартували одна з одною.
Оксана приходила сюди завжди, навіть коли сил рухатися вже не було. Бо це був її острівець, де розуміють і вибачають. Але зараз вона сиділа мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вагітна, а чоловік «помахав рукою», сказавши, що цей тягар йому не під силу. Друга дитина не повинна була народитися — адже у першої ДЦП. Але Оксана відмовилася від аборту, і ось, через три місяці, чоловік живе з іншою жінкою, а в неї самої ледве вистачило грошей на бензин, щоб доїхати з хворим сином сюди.
— Ну, давай, зізнавайся, що трапилося? — підсіла до неї Ганна Шевченко, незвично молодизна, красива та сильна. Її донька — Марія Коваль — теж була у візку, але завдяки терплячій та люблячій матері вже здобула чимало вокальних нагород. І жила — жила щасливим життям.
Оксана готова була розридатися від жалю до себе, але Ганна різко перебила:
— І так усе зрозуміло. Пішов? Що ж, Бог йому суддя. Краще скажи, які в тебе залишилися ресурси? Що тобі реально може допомогти поставити дітей на ноги?
— Та нічого, — хлипнула Оксана.
— Так не буває! Господь же нікуди не подівся, правда? Навіть у твоїй скруті. А Господь допомагає через руки людей, пам’ятаєш таку приказку? То ж давай, візьми мікрофон, ми зараз із тобою про все забудемо, співатимемо дуетом, нап’ємося чаю, а вдома ти все добре обдумаєш. І — так, почитай розповідь психологині Коваль про ресурси. Погугли. Це я з неї надихнулася. Вихід є завжди, Оксанко. Ну не вбивати ж диво…
І Оксана співала і сміялася, а з сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм завернули тістечок, і Оксана вперше не здригнулася від тиші порожньої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, поклавши сина, і щасливо зітхнувши від його «Мамо, я тебе люблю, і ми разом з усім упораємося», Оксана сіла записувати все, що в неї є на цей момент.
Ось він, перший. Точніше, другий. Є Господь, Який точно поряд і любить її, є 11-річний син, хоч і у візку, але з цілим розумом і великим серцем. Він, напевно, і за донечкою придивить, і взагалі допоможе. Він — її натхненник!
Але далі писати було нічого… Список виходив дуже коротким, і Оксана не спала цілу ніч.
Вранці встала з трудом, але пропустити Літургію, особливо зараз, вона не могла.
— Господи, Господи! — тільки й вимовляла вона всю службу в улюбленому храмі на вулиці Хрещатик у Києві. Настоятель парафії на честь Пресвятої Трійці колись мріяв збудувати тут реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю. І ось після служби він підійшов до жінки, зібрав усі продукти, які парафіяни принесли «на канон», пом’янути померлих рідних.
— Це тобі й сину, Оксанно, — тихо промовив священик. — Приноситиме тобі продукти бабуся Віра, коли народІ коли вона взяла пакети, у двері церкви з’явилася та сама незнайомка – та сама, що колись випадково помогла винести візок у дощ, – тепер з усмішкою тримаючи конверт із грошима та словами: «Бог ладен і через дивні зустрічі дарувати надію».
