—Виклич «швидку», — пролунав чийсь голос у голові, і Остап озирнувся навколо.
Цю історію мені розповів один знайомий.
Часто буває так: розкажуть тобі про диво, що трапилося, а ти не віриш. Слухаєш, киваєш, а сам думаєш — нічого такого бути не могло. Вигадав, нафантазував, у сні привидилося, бажання за дійсність видав. Які там дива? Які ангели? Який Бог? Це все бабусині казки, яким і вірити-то смішно.
Та й звідки дивам узятися у наш шалено інформаційний вік? І чому якомусь чудакові явилося, а іншим — ні? Ось якщо зі мною таке станеться, тоді, може, і повірю.
Так само міркував двадцятивосьмирічний Остап. Жив він із матір’ю, Ганною Тихонівною. Батько помер, коли Остапові було десять. Одружуватися не поспішав. Зустрічався із скромною дівчиною Олею. Ось купить квартиру, щоб привести туди молоду дружину, тоді й одружиться. Не діло двом жінкам на одній кухні товктися. Орендувати? Куди спішити? Та й матір не квапився залишати саму.
Такий от старомодний, за сучасними мірками, хлопець. Працював у сфері інформаційних технологій, а простіше — айтішником. Одного разу серед робочого дня йому подзвонила мати. Вона просто так його не турбувала. Якщо телефонувала — значить, щось неабияке сталось. І Остап одразу відповів.
— Сину, — голос у матері слабкий, плаксивий. — Я ногу зламала. Так болить… — вона схлипнула, — не зворухнутися.
— А ти де? — Остап схвилювався так, що навіть зістрибнув зі стільця.
— Біля нашого магазину «Рукавичка» лежу. «Швидку» вже викликали. Подзвонила, щоб сказати тобі, а то всяке буває…
— Мам, я їду! — І Остап кинувся на допомогу.
Ще один дзвінок застав його вже в авто. Мати сказала, що везуть її до обласної лікарні. Остап тут же розвернувся і поїхав у інший бік. Коли прибув, матір уже відвезли до операційної. Кілька годин просидів у коридорі, чекаючи кінця операції.
— Приходьте завтра, коли з реанімації до палати переведемо, — сказав вийшовши до нього хірург.
Сонце вже хилилося до заходу, коли Остап вийшов із лікарні. По дорозі додому заїхав до магазину, купив матері сік та фрукти. Вийшов із пакетом і помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався — вигляд у неї пристойний, вік солідний, а вона, очевидно, п’яна. Дійшов до авто, глянув їй услід.
А та зупинилась, простягнула руку, ніби щось шукала для опори, не знайшла, захиталась і впала прямо на асфальт. Остап, не думаючи, кинувся до неї.
Поставив пакет на землю, присіВін нахилився до неї, і раптом у його голові знову пролунав тихий, але чіткий голос: “Підтримай її голову, вона ще жива.”
