Оленко, ми ж домовлялися. Дід чекає.
Ганна стояла в дверях кімнати доньки, стискаючи в руках сумку з смаколиками для діда. Банки з варенням глухо звякнули, коли вона переступила поріг.
Оленка відкотилася від ноутбука, притиснула переносицю. Очі сльозилися від довгих годин читання конспектів, а в ділянках скронь відчувалася втома.
Мам, я не можу. Заліки на носі. Хоча б один день просто полежати.
Полежати вона збиралася, незадоволено відповіла Ганна. У діда тиск скачить, він сам у цьому селі сидить, а ти полежати хочеш. Егоїстка ти, Оленко.
З коридору донеслися важкі кроки. Сергій з’явився за спиною дружини, вже одягнений у дорогу куртку.
Що тут знову? він оглянув кімнату доньки, завалену підручниками й роздруківками.
Ось, твоя дочка відмовляється їхати до діда. Втомилася, бачиш.
Сергій нахмурився. Він рідко втручався в розборки дружини з донькою, та тепер щось задригнулося в його зазвичай спокійному обличчі.
Оленко, це вже перебір. Твій дід вже не молодіє. Ми його місяць не бачили.
Оленка відхилилася на спинку стільця. У грудях закалювалося роздратування, та вона намагалася стриматися.
Татку, я розумію. Але я реально на ногах не стою. Давайте я приїду наступними вихідними, одна, на цілий день. Посиджу з ним, поговоримо спокійно.
Знову ти за себе! підвищила голос Ганна. Наступні вихідні, наступний місяць, наступний рік! А дід тим часом сам! Сімдесят два роки людині, а внучці лінь від компютера відривається!
Мам, досить вже.
Ні, не досить! Ти взагалі про когось, крім себе, думаєш? Ми з татом працюємо, як прокляті, а ти навіть на один день до рідного діда поїхати не можеш!
Оленка піджала губи. Усередині щось вперто протистояло, якусь необґрунтовану небажаність їхати, яку вона сама не могла чітко пояснити. Втома так, звичайно. Але було ще щось інтуїтивне, неоформлене передчуття, що сьогодні треба залишитися вдома.
Я не їхав, твердо сказала вона. Вибачте.
Сергій покив головою.
Тоді сиди тут, відпочивай. Тільки потім не дивуйся, що дід перестане називати тебе улюбленою внучкою.
Сергію, не починай, Ганна схопила чоловіка за рукав. Їдемо вже. З нею говорити марно.
Вони вийшли, голосно зашурхотівши вхідними дверима. Оленка ще довго сиділа нерухомо, слухаючи, як стихають кроки на сходах, як заводиться машина у дворику. Потім видихнула і потягнулася до ноутбука.
Тиша огорнула квартиру мяким коконом. Оленка розкрила вікна настеж травневий повітря, тепле й свіже, вплинуло в кімнату разом із далеким гулом міста. Вона заварила собі чай, сіла за компютер і нарешті розслабилась.
Годинник показував початок третьої, коли Оленка прокинулася. Вона потягнулася, скрипнувши хребет, і зібралася піти на кухню за печивом, коли в ніздрі протрапив дивний запах.
Спочатку вона не звернула уваги. Можливо, сусіди готуватимуть, з вулиці пахне шашликами. Але запах став густішим, різким. Не шашлик. Не готування. Щось горіло.
Оленка встала і попрямувала до балкону. Кожен крок посилював аромат: гіркий, різкий, з хімічним післясмаком синтетики. Вона відчинила двері і застигла.
Диван горів, наповнюючи кімнату чорним димом.
Ні, ні, ні!
Оленка кинулася до дивана. На оббивці лежав окурок цигарка, ще не догоріла, з оранжевим тліючим кінчиком. Він зїхав з балкону, хтось викинув його згори, і вітер приніс прямо в квартиру.
Оленка кинулася на кухню.
Руки тремтіли, коли вона дістає з шафи каструлю. Вода з крану текла надто повільно, нестерпно повільно. Оленка не чекала, доки вона наповниться до краю, схопила важку посудину і побігла назад.
Перша каструля залила тліюче пятно, та поролон всередині продовжував диміти. Оленка метнулася знову. Друга каструля. Третя. Вода лилася по дивану, заливала підлогу, стікала до підвіконь.
Тільки після четвертої каструлі дим став слабкішим. Оленка стояла посеред руйнувань, тяжко дихаючи, мокра до ліктя. Диван перетворився на мясо з обгорілої тканини і розмоченого поролону. У квартирі линув запах згорілої синтетики.
Вона сіла прямо на мокру підлогу, притиснувши коліна до грудей. Адреналін спадав, і охопила дрож. Запізнілий страх прошарив її, коли вона усвідомила, що могло статися. Якби вона поїхала з батьками. Якби квартира залишилася порожньою. Якби її носа, що вчасно вловив запах, не було.
Будинок би згорів. Їхній будинок. З усіма речами, документами, спогадами.
Оленка схопила телефон і набрала маму.
Мам, її голос задрімав вже на першому слові.
Оленко? Що трапилось?
Мам, у нас був пожежа. Точніше, вона почалася. Я погасила, але диван згорів, його більше немає.
На іншому боці повисла тиша. Потім заговорила Ганна:
Ти в цілості? Оленко, ти в цілості?
Так, так, я в порядку. Окурок з балкону влетів, я не відразу помітила, та встигла все залити водою. Пожежних не викликала, сама впоралась.
Ми їдемо. Голос Сергія прорвався збоку, він явно відхопив у матері телефон. Сиди вдома, ні куди не йди. Ми вже в дорозі.
Звязок розірвався.
Оленка залишилася сидіти на підлозі, дивлячись на те, що ще годину тому було їхнім диваном. Старий, притаєний, з потертою оббивкою але рідний. Мама купила його, коли Оленці було дванадцять. На ньому дивилися фільми під одним пледом, на ньому Оленка плакала через перше розчарування кохання, на ньому батько дрімав після роботи.
Тепер залишилась лише димна купа.
Через годину в коридорі задзвонили ключі. Двері розчинилися, і в переддверї влетіла Ганна, розпущена, з червоними очима.
Оленко!
Вона пронеслася по коридору, влетіла в вітальню і застигла, ніби вкопана. Погляд упав на диван, на калюжки води на підлозі, на чорні смуги копоті на стіні. Потім метнулася до доньки, що сиділа на підлокітнику крісла.
Господи
Ганна крокнула до Оленки і обійняла її. Тісно, до хруста, притискаючи до себе. Від матері пахло духами, поту і чимось ще страхом.
Прости мене, прошепотіла Ганна в волосся доньки. Прости за все, що я вранці наговорила. Егоїстка, безвідповідальна Господи, яка я дурна.
Оленка мовчки обійняла маму у відповідь. Слова застрягали десь глибоко, не бажаючи вийти назовні.
Сергій увійшов за нею. Поступово обійшов кімнату, оцінюючи збитки. Потримав обуглену стіну, сів біля дивана, пальцем торкнувся розплавленого поролону.
Добре погасила, нарешті сказав він. Грамотно. Водою, одразу багато.
Не думала. Просто на автоматі діла.
Правильно все зробила. Головне не розгубилася.
Він піднявся і теж підійшов до доньки. Поклав важку руку їй на плече.
Молодець, Оленко. Справді. Ти наш будинок врятувала.
Ганна відстала, витираючи очі тильною стороною долоні. Підводка розмазалася по щоках, та вона цього не помічала.
Ти розумієш, що було б, коли б ти поїхала? запитала вона голосом, що трясся. Квартира стояла б пустою. Вікна відкриті. Вогонь би все зруйнував
Мам, я розумію.
Ні, послухай. Ми б повернулись а там вже попіл. Або весь під’їзд би охопив. У Петрових внизу двоє дітей, уявляєш?
Сергій обійняв маму за плече.
Лен, досить. Не сталося і не сталося. Нічого себе накручувати.
Але Ганна не могла зупинитися. Сльози текли по її обличчю, і вона не намагалася їх стримати.
Я вранці кричала на тебе. Егоїсткою називала. А ти ти нас спасла. Всіх нас.
Мам, а що? незручно погладила Оленка маму по руці. Я ж не знала, що так вийде. Просто втомилася і хотіла залишитися.
Ось у чому справа! Ганна схопила доньку за плечі, вгледілася в очі. Ти не знала. Але щось у тобі знало. Інтуїція, передчуття, назви як хочеш. Воно залишило тебе тут. І нас усіх спасло.
Сергій хихнув, без звичної скептичності.
Мати, звісно, перебільшує з містикою. Але в чомусь вона права. Ти вранці встояла і слава Богу, що встояла.
Вони провели решту дня в дивному оцепенінні. Сергій виніс уламки дивана на смітник, Оленка мила підлогу, Ганна витирала стіни від копоті. Працювали мовчки, іноді кидаючи короткі репліки.
До вечора квартира виглядала майже нормально. Лише порожнє місце нагадувало про подію світлий прямокутник на підлозі там, де стояв диван.
Вечеряли на кухні, підсунувши табуретки до крихітного столика. Ганна приготувала макарони з ковбасками швидко, без роздумів.
Знаєш, Оленко, сказала вона, помішуючи чай. Я тобі одне скажу. Важливе.
Оленка підняла погляд від тарілки.
Слухай свою інтуїцію. Завжди. Навіть якщо це здається дурницею, навіть якщо всі навкруги кажуть, що ти не права. Якщо щось всередині підказує не сперечайся з цим.
Сергій кивнув, доїдаючи ковбаску.
Це так. Я все життя жив логікою, розрахунками. А іноді щось клацне в голові, і ти просто знаєш, як треба.
Сьогодні це «щось» наш будинок зберегло, додала Ганна.
Оленка опустила погляд у тарілку, приховуючи незручну посмішку. Вона не звикала до таких слів від матері. Зазвичай між ними іскри, клопіт, напруга. А зараз
Тепер щось змінилося. Щось важливе. Можливо, страх пережитий. Можливо, усвідомлення, наскільки близько вони були до катастрофи. Але між ними троє раптом виникло нове, крихке, та справжнє.
У наступні вихідні підемо до діда, сказала Оленка. Всі разом. Розкажемо йому ну, не все. А то його серце не витримає.
Точно, Ганна посміхнулася, не дуже весело. Скажемо, що диван зношений. Вирішили новий купити.
А я на балкон візьму відро води, додав Сергій.
Вони засміялися нервово, розвантажуючи напругу довгого дня.
За вікном темніло. Місто запалювало вогні, а десь удалі завила сирена можливо, швидка, можливо, пожежна. Оленка прислухалася до цього звуку і здрижала.
Сьогодні вона дізналасяТого вечора Оленка зрозуміла, що інтуїція це не лише шепіт душі, а спасливий компас, який вказує шлях у найтемніші години нашого життя.
