Запіканна правда: як одна тріска перевернула родину
Олег повернувся додому з роботи, втомлений, але задоволений. З кухні пахло дуже смачно. Він зазирнув туди, потер руки:
— Ох, як смачно пахне! Що готуєш, Марічко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Але перш ніж він встиг запитати, які спеції вона додала, з кімнати почулися дивні звуки. Олег насторожився:
— Це знову сусіди?
— Ні, не сусіди. В кінці коридору на тебе чекає сюрприз, — з загадковою посмішкою промовила Марічка.
— Який ще сюрприз? — здивувався він.
— Піди, побачиш сам.
Олег повільно пройшов по коридору, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, ніби так і треба, сиділа його мати — Надія Василівна.
Вона з’явилася біля дверей без попередження. Марічка, подумавши, що це доставка, відкрила одразу.
— Надіє Василівно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас не було вдома…
— Олег на роботі, а ти вдома. Я сама дійду, ще не інвалід. Де моя кімната?
— Заходьте поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти не можеш відразу визначити? І як це він не знав?
— Він сам не в курсі. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Тепер житиму у вас.
Марічка стрималася, хоча відчувала, як усе всередині стискається. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху трохи почекати. Та з єхидством оглянулася, кинувши напослідок:
— У холодильнику пусто…
— Зараз привезуть доставку.
Коли кур’єр приніс пакети, Марічка швидко зібрала простий обід: нарізала сир, ковбасу, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші чи сирники?
— Не клопочись. Якщо що, сама приготую.
Марічка кивнула і пішла. Через півгодини, коли робота була здана, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха вже «освоїла» кімнату поряд із ванною — ту саму, де Олег ночами сидів за комп’ютером. Вона встигла заявити:
— Бардак, бруд, посуд. Він хоч сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки у нього тут. Ти вдома сидиш, продукти в інтернеті замовляєш. А він, бідолаха, і вдень, і вночі мусить горбатися.
Марічка мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз був не час. Вона згадала недавню розмову з мамою, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:
— Ну хоч не гуляє. Грає тихо. — заспокоювала мама.
— А коли діти будуть?
— Не награвся в дитинстві…
І справді. Усі гроші, що мати дала на квартиру, Олег витратив на дорогу техніку. Дитяча мрія, сказав він тоді. Але все ж квартира була записана на Марічку завдяки внеску її батьків.
Після обіду Надія Василівна заснула у своїй «новій» кімнаті. Олег встиг повернутися з роботи, почув хропіння й здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без вітань, одразу:
— Я тепер на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене теж тут є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми хотіли цю кімнату під дитячу. Марічка буде проти.
— Тоді повертай мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас сім’я.
— Сім’я? Марічка вдома сидить. Ти працюй один. Принесіть документи. Сподіваюся, все оформлено як слід?
Марічка мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Олег підвівся, провинувато подивився:
— Пробач, мам. Але я тоді так про це мріяв. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Ото ж бо й воно! — спалаху— Якщо так, то я йду звідси і більше ніколи не повернуся.
