Мене зневажали за «селючку», хоч самі з глушини…
Я виросла в малому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були заможними, але жили гідно. Саме тоді я закохалася в землю — не як у обов’язок, а як у віддушину для душі. Мені подобається копатися на грядках, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчуваю, як це повертає до коренів, заспокоює, надихає. Тому, коли вийшла заміж, одразу сказала: «Потрібна садиба. Немає грошей — будемо збирати».
Чоловік спершу не підтримував ідею, та, побачивши мою відданість, погодився. Купили невеличку хатинку з городом під Полтавою. Все було добре — аж поки не його родина. З перших днів дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Галина Миколаївна. Кожна зустріч перетворювалася на нищівні підступи.
«Знову з цими буряками? Немов справжня селянка», — кривилася вона.
«Наш син не для того вчився й виріс у місті, щоб у грядках повзати!»
А я мовчала й стискала зуби. Не від сорому, а від незрозумілості — за що ця злоба? Адже я не силувала, а запрошувала ділитися радістю. Це ж не каторга — це життя, турбота.
Та терпіла довго. Думала — містянам не зрозуміти. Інші цінності. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка — з найсправжнішого села. Мати — з хутора під Сумами, батько — із глушини Житомирщини. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, переїхавши до міста, викреслили це зі своєї історії. Наче боялися, що хтось побачить їхнє походження.
І при цьому, без сорому, вона дозволяла собі глузувати: «Подивись на свою оселю — немов у тітки на покуті! Ці вазони, вишиванки, фотокартки… У нас сучасно: мінімалізм, нічого зайвого».
А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Не модно, але по-людськи.
Мовчала роками. Але одного разу, почувши «селючка», не стерпіла. Сиділи на ґанку, вона знову скривилася на мою полуничну вареницю та пиріг з аґрусом:
— «Фе, у тебе все, як у хаті!»
Я посміхнулася й відповіла:
— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини — ні. Тільки я не про себе. А про вас, Галино Миколаївно».
Вона завмерла. Повіка задригала. Спробувала пересміхнутися:
— «Це ти мені кажеш?!»
— «І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».
Після цього вона замовкла. Жодних знущань, жодних підступів. Більше не кликала мене селянкою, не кривила обличчя, коли приносила домашній мед чи квашену капусту. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопам’ятна. Але досі болить, що мене намагалися принизити за те, що колись було їхнім життям. Хіба коріння — це сором? Хіба праця — це ганьба?
Я жінка, що любить землю. Не соромлюся свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе у «стильних» квартирах з порожніми стінами. Бо там, де нема душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде.
