Мене зневажали за «селючку», хоч самі походять із глушини…
Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, праці, до того, що все треба здобувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я полюбила землю — не як обов’язок, а як віддушину для душі. Мені подобається копатися на грядках, вирощувати овочі, фрукти, зілля. Відчуваю, як це повертає до справжнього себе, заспокоює. Тому, вийшовши заміж, одразу сказала: «Нам треба садиба. Немає грошей — будемо збирати та купувати».
Чоловік спершу не підтримував ідею, але, якось змирився. Купили невеличкий будиночок з городом під Борисполем. Усе було добре — доки не його батьки. Від першого дня дивилися зверхньо. Особливо свекруха, Олена Михайлівна. Кожна зустріч перетворювалася на підступні глузування.
«Знову з морквою міряєшся? Немов справжня селянка», — кривила губи вона.
«Наш син не для того вчився, щоб у грядках копатися!»
А я мовчала й стискалася всередині. Не від сорому, а від незрозумілості — за що ця злоба? Адже я не силувала нікого, лише запрошувала ділитися радістю. Це ж не каторга — це життя, турбота.
Терпіла довго. Думала — міські, не зрозуміють. Інші цінності. Поки випадково не дізналася правди, від якої мені стало… смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка — з найсправжнішого села. Мати — з хутора під Сумами, батько — із глушини на Житомирщині. Їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони, переїхавши до міста, викреслили це зі свого життя. Наче боялися, що хтось побачить їхнє походження.
І при цьому, без сорому, вона дозволяла собі знущання: «Подивись на свою оселю — немов у тіхній хаті! Ці вишивані рушники, глечики, фотокартки… У нас сучасно — голі стіни, мінімалізм».
А мені саме так і треба — затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Мовчала роками. Але одного разу, почувши «селючка», не стрималася. Сиділи на веранді, вона знову скривилася на моїй полуничній повидлі та пиріжках з аґрусом:
— «Фе, наче в селі у хаті!»
Я посміхнулася й відповіла:
— «Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини — ні. Тільки я не про себе. А про вас, Олено Михайлівно».
Вона завмерла. Помітила, як затремтіла повіка. Спробувала перекрутитися:
— «Це ти мені?»
— «І вам, і собі. Я своїм корінням пишаюся. А ви їх ховаєте. Ось і вся різниця».
Після цього вона замовкла. Жодних натяків, глузувань. Більше не кликала селянкою, не кривилася на домашній сир чи варення. Навіть, здається, почала поважати.
Я не злопам’ятна. Але досі болить, що мене намагалися принизити за те, що колись було їхнім життям. Хіба коріння — це сором? Хіба праця — причина для зневаги?
Я жінка, що любить землю. Не соромлюся свого села. Вмію сіяти й збирати, солити й пестити. І я не гірша за тих, хто живе у «стильних» квартирах з порожніми стінами. Бо там, де нема душі — нема й тепла. А в мене воно є. І буде.
