**Сміх крізь образу**
Олена Михайлівна поставила перед онукою миску з борщем і сіла навпроти, пильно спостерігаючи, як Соломія ворошить ложкою золотисті кружлянки на поверхні.
— Не смакує? — запитала бабуся, хоч добре знала відповідь. Вже кілький день онука кривилася від кожної ложки.
— Нічого, — буркнула Соломія, не піднімаючи очей. — Просто не дуже хочу їсти.
— Ой, не хоче, — протягла Олена Михайлівна. — А я вчора бачила, як ти в холодильнику шарила, шукала щось. Пельмені заморожені хотіла, так? Ті, що я спеціально купила?
Соломія зітхнула і поклала ложку.
— Бабу, ну що ти? Я ж сказала — усе норм. Просто на роботі втомилася, апетит зник.
— Втомилася, — похитала головою бабуся. — В твої роки я після роботи ще й город поливала, білизну вручну прала, прасувала. А ти за комп’ютером цілий день сидиш — от і втомилася.
Онука різко встала зі столу, миска брязкнула.
— Знаєш що, бабу? Годі вже! Кожен день одне й те саме. То їжа не та, то робота не така, то хлопці тобі не до вподоби. Набридло, чесно!
— Ось як із старшими розмовляєш! — обурилася Олена Михайлівна. — Мати твоя тебе так виховувала?
— Моя мати мене взагалі не виховувала! — випалила Соломія й одразу затулила рот долонею.
Зависла мовчанка. Олена Михайлівна повільно встала, зібрала зі столу посуд. Руки в неї тремтіли, але голос звучав спокійно:
— Зрозуміло. Значить, я в усьому винна. І те, що забрала тебе після розлучення батьків — теж погано. І те, що годуІ те, що доглядаю, году— І те, що доглядаю, году — теж неправильно, — сказала вона тихо, але так, що кожне слово було немов ніж у серце.
