У лікарні тривав звичайний робочий день. Пацієнти в залі очікування поринули у власні клопоти: хто гортав телефон, хто шепотів, а хто просто втупився у підлогу, відліковуючи хвилини до прийому. Медсестри поспішали коридорами, лікарі викликали на огляд – все йшло звичним чередом.
Раптом у залі настала мертва тиша. Двері відчинилися, і у приміщення увійшла літня жінка. На ній був поношений пальтце, вицвіле від часу, у руках – старомодна шкіряна торбинка, що її вона міцно стискала. Погляд був спокійний, але стомлений.
Люди почали перешіптуватись. Хтось із молоді буркнув:
“Вона взагалі тямить, де знаходиться?”
“Може, у неї пам’ять підводить?”
“Чи в неї гроші на прийом взагалі є?”
Мовчки підійшла до крісла в кутку й сіла, наче нікого не помічаючи. Вона не виглядала загубленою – просто чужою в цьому стерильному світі сучасної медицини.
Минуло з десяток хвилин, коли раптом розчинилися двері з операційного блоку. У зал увійшов відомий усім містом хірург — лікар, чиє ім’я сяяло на дошці пошани біля входу. Його знали всі — пацієнти, студенти, колеги. Високий, суворий, у зелених медичних штанях, він без промов підійшов до старезної.
“Пробачте, що примусив чекати, — почулося з його уст, а рука з повагою торкнулася її плеча. — Вашої поради терміново потребую. Зайшов у глухий кут.”
У залі застигло повітря. Шепоти зникли. Люди не тямили, що відбувається. Ця людина, за якою звичайно женуться журналісти, стояла перед літньою жінкою з майже благоговійним трепетом.
Тишу порушила голосна реєстраторка зі стійки адміністратора:
“Та це ж професорка Світлана Богданівна! Та сама, що двадцять років тому очолювала хірургічне відділення тут, у цій самій лікарні!”
Усі уклалося на свої місця.
Ця жінка була не колишнім лікарем. Вона була легендою. Тією, що рятувала життя ще до ери сучасних апаратів та роботів-хірургів.
А той самий знаменитий лікар, що стояв перед нею, був її учнем. Він запросив її, бо стикнувся з випадком, де сам сумнівався. І знав: лише вона здатна побачити те, що не видно іншим.
Вона підвела очі й тихо відповіла:
“Тоді ходімо, разом поглянемо.”
І всі, хто, щойно шепотів та осуджував, опустили погляди.
