У лікарні Чернівецької області панував звичайний буденний ранок. Люди в залі очікування, занурені у свої турботи, — хтось гортав смартфон, хтось ледве чутно базікав, а хтось просто споглядав підлогу, рахуючи хвилини до прийому. Медсестри метушились із звичною поспішкою, лікарі викликали пацієнтів, все йшло заведеним порядком.
Та раптом у залі встановилася дивна тиша. Двері відчинились і до приміщення увійшла літня жінка. На ній було полиняле пальто, а в руках — старомодна шкіряна торба, яку вона чіпко стискала. Вигляд був спокійний, але стомлений.
Люди почали переглядатись. Дехто з молоді зашепотів:
— Вона взагалі тямки має, де знаходиться?
— Може, пам’ять підводить?
— Хіба в неї є гроші на прийом? Хіба що триста гривень…
Жінка мовчки підійшла до крісла в кутку й сіла, ніби нікого не помічаючи. Вона не виглядала загубленою — просто іноземкою в теперішньому, блискучому світі сучасної медицини.
Минуло хвилин десять, коли раптом двері операційного блоку розчинилися навстіж. До залу впевнено увійшов уславлений на всю область хірург — лікар, чиє ім’я прикрашало дошку пошани біля входу. Його знали усі — пацієнти, студенти, колеги. Високий, зосереджений, у блакитному медичному костюмі, він не промовив ані слова, а одразу підійшов до бабусі.
— Перепрошую, що змусив чекати, — промовив хірург із повагою торкнувшись її плеча. — Терміново потрібна ваша нарада. Я запутався.
Усі у залі завмерли. Шепіт змовк. Люди не тямили, що трапилось. Ця людина, за якою тюркочуть журналісти, стоїть перед літньою жінкою майже з благоговінням.
Тишу порушив один із реєстраторів:
— Та хвилинку… Це ж професор Соломія Підлісна! Та сама, що двадцять років тому очолювала тут хірургічне відділення в цій самій лікарні…
І все стало на свої місця.
Ця жінка була не просто колишнім лікарем. Вона була легендою. Тією, що рятувала життя ще за часів, коли не було ні сучасних апаратів, ні роботів-хірургів.
А той уславлений хірург, що перед нею стояв, був її учнем. Він запросив її, бо стикнувся з випадком, що його самого збив з пантелику. І знав: лише вона зможе побачити те, що не видно іншим.
Вона підвела очі й тихо відповіла:
— Тоді ходімо, подивимось разом.
І усі, хто ще недавно шепотів та осуджував, опустили погляди.
