Снігова буря була жахливою. Дороги замело — ні пішки пройти, ні проїхати. Двері під’їзду не відчинити: завалені трьома метрами снігу, навіть відкопувати марно. Місто не північне, будинки не розраховані на такі вибрики природи. Справжня катастрофа, без жартів.
А цієї ночі у Соломії помирав батько.
Інсульт. Ні «швидкої», ні рятувальників, щоб допомогти. Лише вона, молода лікарка-неврологиня, та невеличкий запас ліків і інструментів вдома.
Батько впав на кухні, ставлячи чайник на плиту. Соломія не бачила, як це сталося, але інсульт визначити — завдання для першокурсника. Їй було легко впізнати апоплексію і зрозуміти: без лікарні батько до ранку не дотянє.
Вона дзвонила всім, навіть у поліцію. Відповідь була одна: «Ваш виклик прийнято. Як тільки з’явиться можливість, до вас прибудуть».
Ніхто не прийде. Це було ясно. Але вона б себе не пробачила, якби не спробувала все. Батька вона довго й важко тягла на ліжко, а він лише стогнав, повністю паралізований. Антикоагулянти не можна. Тож аспірин, потім преднізолон внутрішньовенно, від набряку мозку. Виміряла тиск — низький. Отже, бісопролол не потрібен.
Залишалось лише чекати. Соломія діяла, мов машина. За інструкціями, за підручником. Ніяких емоцій, лише пустота всередині.
А потім зникло світло. У квартирі стало темно й тісно. Ніби меблі розбухли вдвічі, а повітря згусло до в’язкості патоки. Звуки різко загули. Батько дихав. Хрипко, але рівно. Без стогонів — це вже добре. А сама Соломія, здавалося, взагалі не дихала.
— Швидше би ранок, — прошепотіла вона. Просто, щоб почути власний голос; переконатися, що ще жива.
І в цю мить у двері грюкнули.
Соломія одночасно злякалася й зраділа. Допомога прийшла, більше стукати нікому! Вона метнулася до дверей, вдарившись об усі кути на шляху. Знайшла замок, відчинила. У очі вдарив яскравий білий світло ліхтаря.
— Привіт, — сказав з того боку сліпучої плями чоловічий голос, до огиди знайомий.
Це був лише сусід. Огидний тип на ім’я Ярослав, який страждав на інфантилізм. Вона його не переносила. Сорокарічний чоловік поводився, як підліток, якому батьки дали волю. Він міг півроку не стригтися, потім виголити ірокез і пофарбувати волосся в яскраво-зелений, міг битися з дільничним, робити сотні дурниць. Міг ніде не працювати. Але жив.
Для неї, яка витратила дитинство та юність на конспекти й малювання кісток, його життєва позиція була образливою. Такі, як він, не мають права жити в нормальному суспільстві.
Соломія хотіла захлопнути двері, але Ярослав безцеремонно вставив ногу в проріз. Це була явна нахабність.
— У вас усе гаразд? — запитав він.
— Забери ногу, — холодно сказала вона.
Вона його боялася, і щоразу, коли вони стикалися, категорично відсторонювалася.
— Гаразд, — він справді забрав ногу й опустив ліхтар. — Просто подумав, можливо, вам потрібна допомога.
— Не від вас.
— Тобто все ж потрібна, — проявив проникливість Ярослав. — Вода є? Запаслися?
— Боже, та в чайнику! А ні — так з крана наберу! — вона обурилася й знову спробувала зачинити двері.
Безсовісний тип! Але цього разу Ярослав не вставляв ногу. Він поставив на поріг п’ятилітрову пляшку води. А потім пішов у свою квартиру. Через стіну. Через стіну, яка не захищала від його п’яних криків, від невмілих акордів гітари та гармошки.
— Огидний тип, — буркнула Соломія.
А потім задумалася. І прокралася на кухню. Так і є: крани вили хором порожніх труб. П’ятилітровка так і лишилася стояти на кордоні між її квартирою й зовнішнім світом.
А потім Ярослав приніс пачку батарейок і ліхтарик. Про що вона, лікарка, взагалі не подумала. Хоча саме їй варто було б стати рятівницею хоча б для під’їзду.
— Хочеться вас до біса послати, — зізналася Соломія, коли Ярослав передав їй заряджений ліхтарик.
— Силикуйте, — знизав плечима Ярослав. — Скажіть лише: як ваш батько?
— Ви з ним пили, чи що? Вам яка справа?
— Не пив. З ним. Як він? — прямо й твердо запитав Ярослав.
— Інсульт… — вирвалося в Соломії. — «Швидка» потрібна…
Ярослав різко розвернувся на підборах своїх похапаних шльопанців і зник за своїми обшарпаними дверима. Соломія лишилася сама. З вмираючим батьком. З п’ятилітровкою води й ліхтариком.
— Він огидний, тату. Серйозно. ДвірІ тоді, у цій холодній темряві, де сніг глушив кожен звук, а надія була тонкою, як крига на весняній річці, вона зрозуміла, що іноді рятівник приходить у самому несподіваному вигляді.
