Заметіль долі
Галасливий Київ, адвокатський офіс і кінець грудня. Ось де живе справжня круговерть. Андрій, 35-річний юрист, терпіти не міг свята на кшталт Нового року. Для нього це був не відпочинок, а гонка виживання. Вічна метушня, ідеальний подарунок для колег, яких ледве виносиш, і, звісно, корпоратив. Цього разу керівництво їхньої фірми «розгулялося» орендували під Києвом цілий котеджний комплекс, щоб усі запамятали.
Андрій їхав туди на чорній, ідеально чистій «Мазді», слухаючи в авто подкаст про податкові зміни в законодавстві. У голові крутився чіткий план: максимум година серед колег, чемний тост із келихом ігристого, пара слів із начальством і тікати додому, поки сніг не накрив столицю остаточно.
Ледве він заїхав на парковку, як зрозумів: тут кипить життя. У холі темою вечора були яскраві сукні, голосні жарти й атмосфера «обовязково щасливого» колективу.
Андрій схопив свій келих, трохи постояв біля столу з канапками і уподібнився до вартового біля стіни. Він дивився на цей яскравий карнавал із боку, відчуваючи себе зайвим у сфері, де правило імітувати нестримне щастя.
***
І тут він її побачив. Вона не кидалася у вічі навпаки, стояла трохи осторонь, дивлячись на сніжну завірюху за широким вікном. Темно-синя сукня, келих з узваром, задумливий вираз. Вона не виглядала ні сумною, ні відлюдкуватою швидше зануреною у свої думки.
І в ту ж мить він впіймав себе на думці: вона відчуває те саме, що й він.
Ну й погодка сьогодні для повернення додому, зиркнув Андрій їй услід і, не встигнувши нічого придумати оригінального, звернувся першим.
Вона обернулася, посміхнулася щиро, по-людськи, а не так, як решта на цьому святі.
Але ж краса яка! тепло сказала вона. Коли все замітає, здається, всі проблеми теж ховаються під снігом.
Андрій здивовано усміхнувся. Такої відповіді він не чекав.
Андрій, представився.
Соломія, міцно потисла його руку, я в бухгалтерії. Пару разів бачилися в ліфті.
Між ними зависла мовчанка, і це було зовсім не ніяково радше, затишно.
А за вікном хурделиця набирала обертів. По гучномовцю оголосили: шляхи замело, рух перекрито, усім доведеться ночувати тут.
Кімнату заполонив тихий шум образи та хвилювання.
Андрій про себе вилаявся. План зруйнувався.
Ну що, пане юрист, готуєтеся до ночівлі з усіма? з усмішкою глянула на нього Соломія.
Точно не до цього готували в університеті, віджартувався він. А ви?
Я завжди з собою беру павербанк і книжку. До будь-якої заметілі готова, підморгнула Соломія.
Саме цього вечора, коли всі залишилися без планів і без масок, вони й почали по-справжньому розмовляти.
Виявилося, що Соломія обожнює старі українські чорно-білі фільми, а Андрій, хоч і ніколи не розумів цієї естетики, пообіцяв подивитися з нею щось з класики, якщо вона пояснить, у чому суть.
Їй подобалося малювати аквареллю, але вона нікому не показувала свої роботи. А Андрій у мріях бачив себе власником маленької кавярні на Подолі, хоча сам ховав ці думки від усіх.
Сиділи на кухні, гріли руки об кухоль з гарячим чаєм, який Соломія захопила із собою в термосі.
Вона розповідала про свого кота Барвінка, якого тішили сніжинки, а він пригадував бабусині медівники й вечори на кухні в Чернівцях.
Коли пробила північ, вони лише перезирнулися, не вигукуючи «З Новим роком!» на весь зал.
З Новим роком, Андрію, тихо мовила Соломія.
З Новим роком, Соломіє, відповів він така ж тихо.
Спати довелося не в номерах для гостей, а в маленькій вітальні на розкладушках, які швидко розставили працівники комплексу. Вони лежали поруч і гомоніли пошепки майже до світанку, поки сніг не почав стихати.
Вранці, коли дороги відкрили, вони вийшли на двір. Усе сяяло накритим білим покривалом, сонце мерехтіло, засліплюючи очі.
Куди тепер? спитав Андрій.
Піду на автобус. Додому.
А можу я вас підвезти?
Соломія засміялася очима.
А якщо я скажу, що люблю ці засніжені, тихі ранки і хочу пройтися пішки до зупинки?
Андрій зрозумів цей вечір був не випадковий.
Це був початок справжнього чогось.
Тоді я пройду поруч, впевнено сказав він.
І вони пішли по нерозтоптаному снігу тільки двоє у перший день нового року, залишаючи за собою слід у світле, невідоме ще майбутнє.
Так хочеться віритиЇх сліди тягнулися стежкою два паралельні шляхи, що тільки починали сплітатися, обіцяючи новий спільний маршрут крізь сніг і несподіванки життя.
А в місті вже гуділи трамваї й розпочиналася повсякденна круговерть, але для Андрія та Соломії цей ранок залишився відбитком тиші, затишку й невимовної надії.
Десь далеко прозвучала сирена автомобіля, повз промайнула зимова пташка, і, здається, навіть хурделиця підморгнула мовляв, інколи, щоб віднайти своє, потрібно сповільнитися та дозволити світові затихнути навколо.
Йшли, і жоден не поспішав. Тепер було куди важливіше ділити слова, кроки, мовчання, ніж гнатися за планами, які все одно перемелеться заметіль. А колишнє відчуття самотності поступилося перед чимось несподівано теплим і справжнім.
І хто сказав, що зимові бурі це лише незручності? Іноді вони відкривають дорогу до когось, кого вже так давно шукали.
