Снігові обійми долі
Михайло, тридцятипятирічний правник із Києва, не терпів Нового року. Для нього це було не свято, а справжній марафон із ілюзіями.
Передноворічна метушня, пошук ідеального подарунка для колег, яких ледь зносив, а ще ж корпоратив Цього року контора вирішила відзначитись із розмахом, орендувавши модний відпочинковий комплекс під Києвом.
Михайло котив туди акуратною чорною Шкодою, слухаючи подкаст про податкові новації, і тихо прокручував про себе сценарій: зявитися рівно на годину, випити келих ігристого, вічливо перемовитись із керівництвом, а потім непомітно щезнути додому.
Коли приїхав, клуб уже гудів, як розбурханий вулик. Всюди снували люди у кольорових сорочках, натужно сміялися, ніби виконували обовязковий ритуал щастя.
Михайло отримав свій келих, почувався на стіні, мов вартовий у вишиванці, і дивився на цю карусель штучної радості. Було відчуття, що він впав на чужу планету, де єдиний закон радіти по команді.
***
І раптом він помітив її. Незнайомка зовсім не була найяскравішою чи найгучнішою. Вона стояла біля вікна осторонь та розглядала хурделицю за склом.
На ній було просте темно-синє плаття, у руці келих з компотом. В її постаті не було ні суму, ні самотності. Лише дивна самозаглибленість.
Михайло подумав: вона виглядає так, як він себе відчуває.
Погода не для Києва, мовив він, наблизившись.
(Щось таке зірвалося з язика).
Вона повернулась і посміхнулась справжньою, ніжною усмішкою зовсім не тією, що у всіх інших.
А яка краса! відповіла вона і кивнула на білу завію. Коли місто засипає снігом, ніби всі клопоти зникають під товстою ковдрою.
Михайло здивувався. Він чекав будь-чого, тільки не цього.
Михайло, сказав він.
Оксана, відповіла вона і потисла руку. Я з відділу бухгалтерії. Ми здається, бачилися у ліфті на Хрещатику.
Вони замовкли. Але тиша зігрівала, мов плетений светрик із домотканої пряжі.
Поза вікном заметіль невпинно билася у скло. По гучномовцю сповістили, що шляхи перемело, і всім доведеться лишитись до ранку в комплексі.
Залом пройшов стогін обурення й тривоги.
Михайло подумки вилаявся. Його план розтанув, як і той сніг під колесами машини.
Ну що, адвокате, готовий до ночівлі на розкладачці? з усмішкою запитала Оксана.
Моя професія такого точно не вчила, віджартувався Михайло. А ви?
А я завше беру із собою зарядний і улюблену книжку. Напоготові до будь-яких катастроф, підморгнула вона.
Саме у цей вечір, позбавлені планів і масок, вони раптом почали говорити відверто.
Виявилося, Оксана обожнює старі чорно-білі кінофільми українського повоєння, а Михайло їх з дитинства уникав, але погодився переглянути щось із нею, якщо вона витлумачить, у чому сенс.
А Михайло колись мріяв кинути все й відкрити маленьку кавярню біля Либеді, а Оксана малює з дитинства аквареллю, проте нікому не показувала своїх робіт.
Вони сиділи у кутку та пили не ігристе, а гарячий чай із термосу, який Оксана прихопила із собою ще зранку.
Вона розповідала про свого кота Семена, що ловить сніжинки на підвіконні у Голосієво, а він про свою бабусю з Полтавщини, яка навчила його пекти медяника на меду.
Коли годинник пробив північ, вони не вигукували Ура!. Вони просто дивились одне одному у вічі.
З Новим роком, Михайле, пошепки сказала Оксана.
З Новим роком, Оксано, відповів він.
Ту ніч вони спали не у люксових апартаментах, а в малій вітальні на двох розкладачках, які співчутливі прибиральниці принесли для застряглих. Поряд. Говорили пошепки мало не до самого ранку, поки хуртовина за вікном не затихла.
Зранку, коли дороги вже прочистили, вони вийшли надвір. Усе навколо було білим, неодмінно новим і безшумним. Сонце розсипало скалки світла по снігах.
А куди далі? запитав Михайло.
На маршрутку. Додому.
А Я міг би вас підвезти.
Оксана усміхнулась так, що в її очах промайнув сміх.
А якщо я скажу, що люблю цей засніжений світ і просто хочу пройтись до тієї зупинки біля лісу?
Михайло зрозумів: ця ніч була неспроста.
Це початок чогось нового, по-справжньому справжнього.
Тоді я піду з вами, тихо і впевнено скажив він.
І вони рушили білим снігом, вдвох, у перший день нового року, лишаючи за собою сліди, що вели у не знане, але світле майбутнє.
Так сильно хочеться у це віритиЇхні сліди незабаром засипав пухкий сніг, але ані Михайло, ані Оксана не озиралися назад. Вони сміялися, ловили долонями морозне повітря і мовчки тішилися тому, що зима раптом подарувала неочікувану зустріч.
Дорогою вони час від часу зупинялися то, щоб розгледіти морозні візерунки на гілках, то, щоб побачити, як під сонцем іскряться сніжинки, наче маленькі обіцянки радості. У кожному мить була простота й тепло, яке враз зявилося поміж двома незнайомцями, що більше вже не почувалися самотніми.
Коли дісталися до зупинки, Оксана взяла Михайла за руку. У її очах усе ще жевріло світло першого ранку нового року.
Здається, цього разу марафон ілюзій скінчився, прошепотіла вона.
Михайло усміхнувся і відповів:
Можливо, тепер починається подорож справжніх речей.
Маршрутка вже підїжджала, але вони не поспішали заходити. Серед розтанулого снігу і ранкового світла у двох людей починалась своя, тиха історія з ароматом чаю, акварелями, простими розмовами і обіймами, у яких можна було сховати всі клопоти світу.
Цього року снігові обійми долі зробили для них те, чого не вміли гучні свята, подарунки чи феєрверки: нагадали, що справжнє починається тоді, коли просто стаєш поруч і йдеш разом у білосніжну невідомість.
