Після весілля мого сина я часто заходила до їхнього дому. Не з порожніми руками — завжди щось готувала: вареники з вишнями, палянички, медовик. Невістка хвалила мої страви, сміялася, коли я приносила солодощі. Мені здавалося, між нами виникла щира, тепла дружба. Я раділа, що можу бути поруч, допомагати. Що я для них не чужа, а рідна.
Але одного разу все змінилося. Я завітала, а вдома була лише невістка. Випили каву, як зазвичай, але в її погляді було щось незвичне — ніби вона щось хоче сказати, але боязко. І коли вона нарешті заговорила, слова впали на серце, мов камінь.
— Краще б ви приходили рідше… Нехай Тарас сам до вас заходить, — промовила вона, не піднімаючи очей.
Я не чекала такого. У її голосі був холод, а в очах — чи то дражливість, чи втома. Після тої розмови я перестала заходити. Просто зникла з їхнього життя, щоб не заважати. Син почав відвідувати нас сам. Невістка більше ніколи не з’являлася на нашому порозі.
Я мовчала. Не скаржилася нікому. Хоч всередині стискалося від образу. У чому моя провина? Я ж хотіла лише допомогти… Завжди старалася, щоб у родині був лад. А тепер моя турбота когось обтяжувала. Боляче усвідомити, що тобі тут не раді.
Час минув. У них народився син — наш довгоочікуваний онук. Ми з чоловіком були на вершині щастя. Та й тут трималися осторонь: приходили лише за запрошенням, гуляли з малим, щоб не набридати. Робили все, щоб не бути зайвими.
І ось — дзвінок. Невістка. Тихо, майже офіційно, вона сказала:
— Можете сьогодні посидіти з дитиною? Мені треба відлучитися.
Вона не просила — вона констатувала. Ніби це ми благали про таку нагоду. Адже ще недавно вона прохала мене не приходити…
Я довго вагалася. Гордість шепотіла — відмови. Але розум казав: це шанс. Не для неї — для онука. Для Тараса. Для миру в родині. Та я відповіла інакше:
— Краще привезіть його до нас. Ви ж просили, щоб ми не заходили без потреби. Не хочу порушувати ваш простір.
Невістка замовкла. Але за хвилину погодилася. Привезла дитину. І в нас з чоловіком був справжній святочний день. Гралися, сміялися — час пролетів, немов сон. Яке ж щастя бути дідусем та бабусею! Та всередині залишився присмак гіркоти. Я не знала: як тепер себе поводити?
Тримати дистанцію? Чекати, поки вона перша простягне руку? Чи стати мудрішою і переступити через образу? Для онука я готова на багато. Готова пробачити, закрити очі на колоті слова. Готова знову спробувати знайти спільну мову.
Та чи потрібна я їм? Чи потрібна я їй?
Я не знаю, чи зрозуміє вона, як легко зруйнувати те, що будувалося роками. І як тяжко потім збирати уламки…
