Ми розлучилися з чоловіком, коли молодшому синові було всього чотири, а старшому — десять. Залишилася сама з двома хлопцями на руках. Другий раз вийти заміж не вдалося. Та й часу не було — треба було піднімати дітей, працювати без вихідних, тягнути побут. Єдиною моєю опорою була мама — вона й до школи дітей провожала, й годувала, і допомагала мені, як могла, щоб я могла затримуватися на двох роботах.
Я пишаюся тим, як виросли мої сини. Обоє — гарні, розумні, освічені. Старший давно одружений, будує свій дім і живе далеко від нас. А ось із молодшим я пов’язувала всі свої надії. Він був ближчий і за духом, і за відстанню.
Коли молодший навчався в університеті, я наважилася на відчайдушний крок — поїхала на заробітки до Польщі. Хотіла, щоб у нього все було. Працювала по домáх, мила підлоги, доглядала за літніми людьми. Кожну гривню відкладала — не собі, йому. Бо знала: якщо не я, то ніхто.
Коли він повідомив, що хоче одружитися, я спочатку зраділа. Дівчину його бачила лише пару разів — тихенька, наче ввічлива, привітна. Тоді я ще не знала, наскільки вміє носити маски.
Я віддала їм усе, що могла. Купила їм квартиру — саме ту, на яку заробляла за кордоном, ночуючи в холодних кімнатах і носячи відро. Допомогла організувати гарне весілля, про яке вони мріяли. Сукню, банкет, оператор — усе, як належить. Старший син не образився, він розумів: у нього свій шлях, а допомога молодшому — це справедливо. Він живе в іншому місті, будує дім, у нього свої клопоти. А молодший був поруч — я мріяла нянчити онуків, проводити вечори в їхній родині, бути потрібною.
Але життя, як виявилося, завжди знай способ болюче вдарити.
Через пару тижнів після весілля я вирішила заїхати до них. Привезла фрукти, домашню їжу, просто хотіла подивитися, як влаштувалися. Я навіть не чекала особливої щирості, просто сподівалася на теплий прийом. Але…
Невістка зустріла мене з обличчям, як у податкової інспекторки. Провела на кухню, поставила чашку чаю й — сіла навпроти.
— Леся Олексіївно, хочу сказати чесно. Домовимось, що бачитись будемо тільки на свята. Так усім буде легше. Менше приводів для непорозумінь, менше конфліктів. А стосунки від цього лише міцнішатимуть.
Я ледь не випустила чашку з рук.
— Прошу? — перепитала я.
— Ну так. Ви ж не проти? Це в інтересах усіх.
Я сиділа й не могла повірити. Дівчина, якій я подарувала дах над головою, яка на мої гроші танцювала на весіллі, тепер виставляє мені розклад — коли мені можна приходити, а коли я «зайва».
До весілля вона здавалася такою ніжною, ніби боялася, що я побачу її справжню суть. А тепер, отримавши все, що хотіла, вирішила скинути маску.
Але що вразило мене найбільше — це мовчання мого сина. Він не сказав ані слова на мою захист. Не обійняв, не промовив: «Мамо, ти завжди можеш приходити». Він стояв осторонь, ніби все це його не стосувалося.
Я вийшла від них з тремтливими руками. Сіла в автобус і всю дорогу до дому стримувала сльози. Я працювала, як віл, все життя. Не для себе — для дітей. І на старості мріяла про одне: бути поруч. Бути бабусею. Бути матір’ю, яку люблять і шанують.
Старший син — він зрозумів все одразу.
— Мам, тиАле тепер я зрозуміла — іноді треба змиритися і відпустити, бо любов, яку не цінують, варта лише тиші.
