Ми розлучилися з чоловіком, коли молодшому синові було лише чотири роки, а старшому — десять. Я залишилася сама з двома хлопцями на руках. Другий раз вийти заміж не вийшло. Та й часу на це не було — треба було піднімати дітей, працювати без вихідних, тягнути побут. Єдиною моєю опорою була мама — сама відводила їх до школи, годувала, допомагала мені, як могла, щоб я могла затримуватися на двох роботах.
Я пишаюся тим, як виросли мої сини. Обидва — гарні, розумні, освічені. Старший давно одружений, будує свій дім і живе далеко від нас. А ось з молодшим я пов’язувала всі свої надії. Він був ближчий і душею, і за відстанню.
Коли молодший навчався в університеті, я наважилася на відчайдушний крок — поїхала на заробітки до Польщі. Хотіла, щоб у нього все було. Працювала по домогосподарствах, мила підлоги, доглядала за літніми людьми. Кожну гривню відкладала — не собі, їм. Бо знала: якщо не я, то ніхто.
Коли він повідомив, що хоче одружитися, я спочатку зраділа. Дівчину його бачила лише кілька разів — тихенька, ніби ввічлива, чемна. Тоді я ще не знала, наскільки вона вміє носити маски.
Я віддала їм усе, що могла. Купила їм квартиру — ту саму, на яку заробила за кордоном, ночуючи в холодних кімнатах і таскаючи відра. Допомогла організувати гарне весілля, про яке вони мріяли. Сукню, бенкет, оператора — усе, як слід. Старший син не образився, він розумів: у нього свій шлях, а допомога молодшому — справедлива. Він живе в іншому місті, будує дім, у нього інші клопоти. А молодший був поруч — я мріяла няньчити онуків, проводити вечори в їхній родині, бути потрібною.
Але життя, як виявилося, завжди знає, як болісно вдарити.
Через пару тижнів після весілля я вирішила заїхати до них. Привезла фруктів, домашньої їжі, просто хотіла побачити, як вони влаштувались. Я навіть не чекала особливого радушного прийому, просто сподівалась на теплу зустріч. Але…
Невістка зустріла мене з обличчям, як у податкового інспектора. Провела на кухню, поставила чашку чаю і сіла навпроти.
— Ольго Миколаївно, кажу чесно. Давайте домовимося, що бачитимемося лише на свята. Так нам усім буде легше. Менше приводів для непорозумінь, менше конфліктів. А відносини від цього тільки міцнішатимуть.
Я ледь не впустила чашку.
— Вибачте? — перепитала я.
— Ну так. Ви ж не проти? Це в інтересах усіх.
Я сиділа й не вірила своїм вухам. Дівчина, якій я подарувала дах над головою, яка на мої гроші справляла весілля, тепер виставляла мені графік — коли можна приходити, а коли я «зайва».
До весілля вона здавалася такою ніжною, наче боялася, що я побачу її справжню сутність. А тепер, отримавши все, що хотіла, вирішила скинути маску.
Але що вразило мене найбільше — це мовчання мого сина. Він не сказав ані слова на мій захист. Не обійняв, не промовив: «Мамо, ти завжди можеш приходити». Він стояв осторонь, ніби це його не стосувалося.
Я вийшла від них із тремтячими руками. Сіла в автобус і всю дорогу до дому стримувала сльози. Я працювала, як віл, все життя. Не для себе — для дітей. І на старість мріяла про одне: бути поруч. Бути бабусею. Бути матір’ю, яка потрібна.
Старший син зразу все зрозумів. Сказав:
— Мам, ти не заслужила такого. Мені самому неприємно, як поводиться брат. І вона. Ти не одна.
Так, він поруч. Він підтримує. Але легше від цього не стає. Бо я не просила нічого, крім любові та поваги. Я не вимагала грошей. Я не наполягала на переїзді. Просто хотіла бути частиною їхнього життя.
Тепер я сиджу в своїй квартирі й не знаю, що робити. Мені боляче. Відчуваю, що мене зрадили. Що мою доброту прийняли за слабкість. Що всі мої зусилля пішли намарно.
Я не знаю, що робити. Продовжувати посміхатися на святах? Чи припинити будь-які спроби налагодити контакт?
Адже я більше не відчуваю себе матір’ю. Я відчуваю себе чужою. У квартирі, яку сама подарувала. У родині, якій сама допомагала.
Часом здається, що ми даруємо любов, а отримуємо лише розрахунок. Але й цей біль вчить нас одному: роби добро — але не дозволяй себе не поважати. Бо найголовніше — не забувати про себе, навіть коли віддаєш усе іншим.
