— Барбоску, іди сюди швидше! — Вискочивши з авто, Іван кинувся до пса, що лежав біля узбіччя.
Але Барбій не підвівся, не замахав хвостом… Гірке усвідомлення вдарило Івана: пес помер. «Що ж я тепер матері скажу?!» — думав він, схилившись над бездиханним тілом, й нестримні сльози котилися по сивій морді вірного друга.
***
Старий пес Марії Степанівни з перших днів не взлюбив її невістку Олену. Ще при першій зустрічі він глухо гарчав, коли вона проходила повз, і нервово стукав хвостом по дошкам ганку. Олена його боялася й тихо ненавиділа.
— Ну й чудовисько марне… Моєї волі — давно б його вже не було! — пригрожувала вона Барбію.
— Оленко, та годі тобі! Може, йому твій парфум не подобається, а може, цокання підборів дратує? Він же старий, а старі пси бувають мудруваті… — заспокоював дружину Іван.
Марія Степанівна лиш суворо мовчала. Ось ще… Якби ця модниця знала, хто насправді Барбій! Вже якої користі він приніс більше, ніж Олена за все своє життя.
***
Марія Степанівна завжди уникала втручатися у життя сина. Навіть коли він познайомив її з Оленою, не сказала нічого проти. Хоча серцем відчувала — щось не так. У дівчині була натягнутість, немов у її посмішці не було тепла.
— Мамо, ну як тобі Оленка? Красуня, правда? — питав Іван.
— Ти для себе дружину обираєш… Головне, щоб тобі добре було. А я вас тільки благословлятиму, — відповіла Марія Степанівна, міцно обнявши сина.
Після весілля молоді оселилися в Олениній квартирі, яку та успадкувала. Тепер Іван рідко навідувався до матері в село, хоча сумував. Олені там не подобалось: вона любила комфорт і не хотіла сварок. Але цього літа раптом захотіла відпочити на природі.
— Читала, що екотуризм дуже корисний для здоров’я. В місті один стрес, ще й гіподинамія… До того ж, це модно! Але це ж дорого, тож я подумала про твоє село, — пояснювала Олена, збираючи чемодани.
Іван зрадів, давно не був у рідній хаті. Працювати він міг дистанційно, тож незабаром вони вже були на місці.
— Невже приїхали?! — Марія Степанівна розпростерла обійми. — У нас не гірше, ніж у ваших Туреччинах.
— Ну, я б не порівнювала… — протягла Олена. — До речі, у вас є хазяйство? Справжнє сільське життя передбачає повне занурення.
Марія Степанівна не зрозуміла, куди Олена хоче зануритись, але відповіла:
— Ось Барбій та курочки. Була ще козочка… Померла минулого року.
Олена з огидою глянула на старого пса, що грівся на сонечку, і скривилася:
— Я про корисну тварину! А не цього собачого діда. Дивуюсь, як він ще живий.
— Зате у мене город великий… Можеш занурюватись, скільки заманеться! — відрубала свекруха.
— Мам, завтра вже почнемо, — підхопив Іван. — Дров нарубаю, паркан поправлю… А зараз треба відпочити.
ВінРита виїхала назавжди, а Іван залишився в селі, де новий цуценя Барбій вже весело бігав по двору, наче відчуваючи, що тут його справжній дім.
