Сьогодні я знову стояла біля дверей лікарні, де вже три тижні чекаю на нього. Мої лапи памятають кожну тріщину в асфальті, кожну нерівність на тротуарі, що веде до скляних дверей білої будівлі. Я зайняла своє звичне місце біля зеленого металевого лавка, звідки видно і головний вхід, і вхід у реанімацію.
Я схудла за ці тижні. Моє золотисте хутро, колись блискуче, тепер тьмяне й розкуйовджене. Але мої карі очі все також пильно оглядають кожну людину, що входить чи виходить. Шукаю те єдине обличчя.
Пан Тарас був для мене всім цілих вісім років. Старий тесля знайшов мене щеням у картонній коробці під дощем. «Ну що, малий велетню, сказав він, загортаючи мене у свою робочу куртку. Ти ж справжній Борис.» Так я і стала Борисою.
Разом ми ходили вранці до парку, обідали в його теслярській майстерні, ввечері дивилися телевізор. Він розмовляв зі мною, як з людиною, ділився радістю й турботами. «Знаєш що, Борисо? Сьогодні вийшов ідеальний стілець. Ми з тобою справжня команда, правда ж?»
Три тижні тому він почав сильно кашляти. Одного ранку, коли ми снідали, він упав. Я гавкала, аж поки сусіди не викликали швидку. Я бігла за ношами аж до дверей лікарні, але для мене вони зачинилися.
«Собакам тут не можна, сказав хтось у білому халаті. Я не зрозуміла слів, але зрозуміла жест. І залишилася чекати.
Перші дні багато хто намагався мене забрати. Стара жінка з рожевим повідком: «Ходімо, мала, я тебе догляну.» Хлопець, що годував мене: «Тут тобі не можна залишатися, друже.» Навіть приїжджали з притулку, але я ховалася, коли бачила білий фургон з клітками.
Я вміла чекати. Тарас завжди повертався.
Лікарі та медсестри вже звикли до мене. Лікарка Коваленко, яка виходила о пятій, ставила мені миску з водою. Охоронець Віталій ділився шматком свого бутерброда. «Ти вірна, Борисо, казав він, гладячи мене по вухах. Якби люди були такими.»
Сьогодні все було інакше. Я відчула його запах ще до того, як побачила. Хвіст мій ледь затремтів, вуха напружилися. Коли двері відчинилися, він вийшов.
Але він був інший. Йшов повільно, з палицею, з прозорими трубками в носі. Виглядав слабкішим, немічнішим. Але це був він.
Я не кинулася до нього, як раніше. Підійшла обережно, ніби розуміючи, що тепер він потребує більшої турботи. Сіла перед ним та підняла морду. Він похитнувся і ледве дотягнувся до моєї голови тремтячою рукою.
Пробач, Борисо. Пробач, що так довго.
Я облизнула його долоню. Не мав значення час. Не мали значення дні самотності. Він повернувся.
Лікарка Коваленко підійшла до нас, посміхаючись.
Пане Тарасе, ця собака не відходила звідси три тижні. Ні в дощ, ні в холод. Медсестри годували її, але вона не переставала чекати.
Тарас подивився на мене зі сльозами.
Вона не вміє здаватися, лікарко. Ніколи не вміла.
Коли ми повільно йшли додому, я трималася поруч, не тягнучи повідок. Люди дивилися на нас зі співчуттям. Собака, що чекала. Людина, що повернулася.
Тієї ночі я притулилася до його ліжка, яке тепер стояло посеред кімнати. Він уже не був тим самим Тарасом. Можливо, таким уже не стане. Але ми були разом.
Він погладив мене по спині.
Дякую, Борисо, за те, що нагадала: справжнє кохання не знає неможливого. Чекати не марнувати час, якщо чекаєш на того, хто того вартий.
Я заплющила очі, вперше за ці тижні відчуваючи спокій. Я зрозуміла: справжнє кохання не вимірюється часом, лише впевненістю. А я завжди знала він повернеться.
Бо сімя завжди повертається. Завжди.
