Той маленький ветеринарний кабінет ніби стискався з кожним подихом, наче стіни відчували вагу цієї миті. Низька стеля давила, а під нею, як примарний спів, дзижчали люмінесцентні лампи їхній холодний світ обливав все навколо, додаючи реальності відтінки болю й прощання. Повітря було густе, насичене емоціями, які важко висловити словами. У цій кімнаті, де кожен звук здавався святотатством, панувала тиша глибока, майже священна, як пауза перед останнім подихом.
На металевому столі, застеленому старою клітчастою ковдрою, лежав Бурко колись могутній, гордий український вовкодав, пес, чиї лапи памятали безкраї снігові простори, чиї вуха чули шепіт весняних лісів і дзюрчання струмка, що прокидався після довгої зими. Він памятав тепло багать, запах дощу на шерсті й руку, що завжди знаходила його потилицю, немов кажучи: “Я тут, з тобою.” Але тепер його тіло було немічним, шерсть тьмяною й рідкою, наче сама природа здалася перед хворобою. Його дихання було хрипливим і нерівним, кожен вдих битвою з невидимим ворогом, кожен видих прощальним шепотом.
Поряд, зігнувшись, сидів Тарас чоловік, який виростив цього пса ще з цуценяти. Його плечі опустилися, спина зігнулася, наче горе вже встигло сісти на нього ще до смерті. Його рука тремтяча, але ніжна повільно гладила Буркові вуха, немов намагаючись запамятати кожну лінію, кожну вигин, кожну пасмо шерсті. Сльози набігали йому на очі, гарячі й важкі. Вони не падали, а трималися на віях, боячись розбити крихкість цієї миті. У його погляді був цілий всесвіт болю, любові, вдячності й нестерпного жалю.
“Ти був моїм світлом, Бурку”, прошепотів він ледве чутно, наче боявся розбудити саму смерть. “Ти навчив мене вірності. Ти стояв поруч, коли я падав. Ти злизував мої сльози, коли я вже не міг плакати. Пробач мені що не врятував тебе. Пробач, що так все закінчується”
І тоді, наче у відповідь, Бурко слабкий, виснажений, але все ще сповнений любові розплющив очі. Вони були затуманені, наче затягнуті чимось між життям і тим, що за ним. Але в них ще було впізнання. Іскра ще тліла. Він зібрав останні сили, підняв голову й уперся мордою в долоню Тараса. Цей простий жест розривав серце. Це був не просто дотик це був крик душі: “Я ще тут. Я памятаю тебе. Я люблю тебе.”
Тарас притулив чоло до голови пса, закрив очі, і в цю мить світ зник. Не було клініки, не було хвороби, не було страху. Були лише вони двоє два серця, що билися в одному ритмі, дві істоти, звязані нитками, які не могли розірвати ні час, ні смерть. Роки, прожиті разом: довгі осінні прогулянки під дощем, зимові ночі в наметах, літні вечори біля вогню, де Бурко стерег сон господаря біля його ніг. Усе це промайнуло перед очима, як кіно останній подарунок памяті.
У кутку кімнати стояли лікарка та медсестра мовчазні свідки. Вони бачили це безліч разів. Але серце ніколи не вчиться бути міцним. Медсестра, молода жінка з добрими очима, відвернулася, щоб сховати сльози. Вона витерла їх рукавом, але це було марно. Ніхто не може залишитися байдужим, коли любов бореться з кінцем.
А потім диво. Бурко здригнувся всім тілом, наче збираючи рештки життя. Повільно, з надлюдським зусиллям, він підняв передні лапи. Тремтячи, але з неймовірною силою, він обійняв Тараса за шию. Це був не просто жест. Це був останній подарунок. Прощення, вдячність, любов все в одному русі. Наче він казав: “Дякую, що був моїм господарем. Дякую, що показав мені, що таке дім.”
“Я люблю тебе”, прошепотів Тарас, стримуючи ридання. “Я люблю тебе, мій хлопчисько Назавжди”
Він знав, що цей день настане. Він готувався читав, плакав, молився. Але ніщо не могло приготувати його до цього, до того, як це втратити того, хто є частиною твоєї душі.
Бурко важко дихав, його груди підіймалися рв
