Четверта година ранку. За будинками почав гавкати пес. До п’ятої його лай став ще голоснішим. Люди прокидалися, йдучи на роботу, і слухали це скажене гавкання з роздратуванням. Близько п’ятої з половиною з домів потяглися мешканці.
Першими вийшли чоловік і жінка, мабуть, подружжя — Богдан та Марія Коваленки. Вони вирішили перевірити, що там за собака так голосить. Пройшовши трохи в бік гаражів, вони побачили вівчарку. Вона продовжувала гарчати, дивлячись у бік будинків, а за нею на землі лежав чоловік. Богдан і Марія кинулися туди. Було зрозуміло: пес кликав на допомогу.
Але чим ближче вони підходили, тим агресивнішим ставав лай. Вівчарка була серйозною, до неї не підійдеш. Марія запропонувала викликати швидку.
Приїхали швидко. Двоє медпрацівників вийшли з машини. Марія попередила їх про пса. Та коли вони рушили до потерпілого, вівчарка раптом замовкла, підійшла до господаря й сіла поруч.
— Розумна, — пробурмотів один. — Підпустила. Я підійду. Якщо щось — балончиком.
Лікар обережно поставив аптечку, присідав біля чоловіка, стежачи за собакою. Пульс був, але слабкий. Чоловік років 35, втратив багато крові, поранення в живіт. Один із медиків зробив перев’язку, другий вколов ліки. Пес уважно спостерігав.
До того часу вже зібралося чимало охочих подивитися, але ніхто не наважувався підійти ближче.
Медики завантажили чоловіка на ноші й повезли до машини. Пса взяти не могли. Вони подивилися один на одного. Швидка поїхала, а вівчарка бігла поруч.
До лікарні було близько. Пес то відставав, то наздоганяв машину. Біля шлагбауму швидка зупинилася. Охоронець підняв перешкоду.
— У нас поранений. Це його собака.
— Ну й що я з нею вдію? — буркнув охоронець, потім різко: — Фу! Стоять!
Пес зупинився, сів перед шлагбаумом і провів машину поглядом. Година минула. Він переліг під паркан, щоб не заважати.
— Що робитимемо? — спитав один охоронець.
— А що? Полежить — може, піде.
— Вона ж розумна. Справді чекатиме?
— А скільки? Якщо там погано, то й не діжде.
— Та годі, — зітхнув інший. — Може, їй дати поїсти?
— Пригостиш — начальство звільнить.
————————
Настало ранок. Вівчарка лежала там само. Один із охоронців вирішив дізнатися про потерпілого. Повернувся через годину з новинами:
— Прооперували. У реанімації. Ось, приніс їй їсти… — він поставив миску з котлетою та воду під дерево.
Пес не рухався, лише дивився.
— Іди, їж! — чоловік згадував команди.
Вівчарка підвелася, але й далі важала. Нарешті підійшла, понюхала й жадно залакала воду.
————————
Минув тиждень. Господаря — вояка на ім’я Дмитро Шевченко — перевели в палату. Він одужував, але сумував за своїм псом. Вони служили разом, а потім пішли на цивільку. Дмитро вірив: його Альма не зникне.
А тим часом вівчарка відійшла від шлагбауму під дерева. Охоронець підгодовував її. Він вирішив знайти Дмитра й розповісти про пса.
— Це ваша вівчарка? — запитав він у палаті.
— Чому «була»? — з тривогою відповів Дмитро.
— Вона досі чекає біля лікарні.
Дмитро посміхнувся.
— Моя Альма… Дресирована, розумна.
— Допоможіть, — попросив він. — Дайте серветку.
Він протер нею обличчя й руки.
— Візьміть цей пакет. Віднесіть Альмі. Вона зрозуміє.
————————
Охоронець вийшов. Альма побачила пакет, підійшла й довго нюхала серветку. Потім відійшла під дерево, поклала її на лапи й прикрила мордою.
Епілог. Альма дочекалася господаря. Вони рятували одне одного і знали: чекати треба. Вона дочекалася.