Собака ходила до моїх дверей тиждень. А потім я зрозуміла чому
Гучний стук у двері вирвав мене зі сну точно о сьомій ранку.
Я накинула халат і попленталась до дверей. На килимку сидів пес. Рудий, із мяким, майже медовим відтінком шерсті та світлими плямами на грудях. Вже не молодий навколо носа сивина як у поважної учительки літератури. Дивився знизу вгору та терпляче чекав.
Ти чий будеш? питаю.
Відповіді не дочекалась. Лише хвіст стукає по підлозі туп-туп. Без нашийника, без жетона. Просто сидить і пильно дивиться.
Я присіла на корточки, простягнула руку. Пес обережно понюхав, потім лизнув пальці. Мокрий ніс, теплий язик. Знов той погляд уважний, ніби чогось чекає від життя.
Заблукав?
У відповідь важке собаче дихання. Схоже, добряче набігався.
Пішла на кухню. У холодильнику відучора лежала котлета. Поклала її в стару салатницю зі щербиною й подалася до дверей.
Пес їв жадібно, але по-вихованому. Не хапав, не гарчав. Доїв, облизався, знову глянув і пішов. Я лише почула, як його кігті цокотіли сходами.
Двері зачинила. Старанний він був, цей рудий.
Наступного ранку той самий стук.
Відчиняю а він там сидить. Той самий килимок, та ж рудизна, сива морда, спокій у погляді.
Знову ти?
Хвіст знову відповів туп-туп.
Я його нагодувала. На цей раз куряча грудка після вечері. Ту ж салатницю зі щербиною. Пес поїв, знову мене поглянув і помчав.
І на третій день прийшов. І на четвертий.
Я вже навмисно лишала для нього їжу. В магазинчику у дворі брала корм. Продавчиня якось поцікавилася:
То ви собаку завели?
Та ні, кажу. Чужа. Просто заходить.
Вона так переглянулася, ніби я сухарі з маслом їм, але змовчала.
На пятий день я вже прокидалась без будильника: о шостій пятдесят, ставиш чайник, дістаєш миску. Уже не ту салатницю купила керамічну, із намальованими рибками по краю. Пес їв. Я пила чай. Мовчали удвох.
Потім він ішов, а я збиралася на роботу.
Живу я тут третій рік. Однушка в хрущівці в Голосієві. Маленька, зате своя. Працюю офіціанткою у «Вишневому саду». Зміни довгі, ноги до вечора гудуть. Додому тиша. Телевізор, вечеря, сон. Знову все спочатку.
Мені вже під сорок. Ні чоловіка, ні дітей. Колись щось було, не зрослось. Я не скаржуся звикла. Хоча іноді думаю: так, певно, й мине тихо уся ця моя епопея.
А тут ранковий стук у двері. Руда морда на килимку. І ловиш себе на тому, що вже чекаєш на те туп-туп.
На сьомий день не витримала.
Пес поїв і не спішив іти. Зазвичай одразу а тут сидить, дивиться.
Ти чий, скажи? Тебе ж, мабуть, шукають?
Мовчання. Тільки ніс у коліно, теплий, вологий.
Я присіла поруч і погладила голову. Шерсть мякенька, на боках трошки звалялася. На шиї слід від нашийника шерсть коротша.
Був у тебе нашийник Загубила?
Пес знову ткнувся в коліна. І тут мене осінило він не заблукав. Він приходить спеціально. Знає підїзд, знає сходи, знає двері. Вигляд як у господаря тут.
Я взяла аркуш паперу й написала:
«Чия це собака? Приходить до мене щоранку вже тиждень. Рудий, років сім. Якщо ви її господар подзвоніть».
Вказала номер.
Скрутила записку, обмотала скотчем, щоб не промока. У шафі відкопала старий ремінчик обережно прилаштувала замість нашийника.
Віднеси, кому треба, сказала я. Може, знайдеш господаря.
Пес глянув на мене, хвіст туп-туп, і рушив сходами.
Всю зміну я перевіряла телефон. Навіть у вбиральні схопила авось пропустила дзвінок. Тиша.
Ввечері додому все так само: ні дзвінків, ні смс.
Може, він і справді нічий? А звідки ж про підїзд знає?
Наступного вечора знову стук.
Відчиняю.
На порозі чоловік.
Років сорок з невеличким. Широкоплечий, сухорлявий, у сорочці, як чужа. В руках червоний повідок: цей колір мені добре знайомий.
Доброго дня, сказав він трохи хрипло. Я щодо оголошення. Це мій пес.
Червоний ремінець вже трохи засолений біля ручки. Я пригадала: бачила його у сусіда навпроти, коли той гуляв із своєю собакою. Спокійний старий, все вранці й увечері виходив.
Богдан Семенович.
Точніше, уточнив чоловік, це пес мого дядька. Він тут жив, у сусідній квартирі.
Знаю, сказала я. Богдан Семенович.
Кивнув.
Він помер чотири місяці тому.
Памятаю. Восени було оголошення: «Громенко Богдан Семенович, 1955 року народження, помер» Я просто пробігла повз, відмітила: сусід. Не спілкувалися. Лише один одному «Добрий ранок». Потім все стихло. Квартира навпроти спорожніла.
Я його племінник, мовив він. Тарас. Родич далекий. Ясна річ, квартира мені і вона.
Кивнув на повідок.
Руда.
Це її кличка? питаю.
Так її дядько кликав. По паспорту зовсім інше імя, а для нього просто Руда.
Я відійшла вбік.
Заходьте.
Він вагався, та все ж пройшов. Окинув очима прихожу вузенька, кухня зліва, однокімнатна хатина.
Я не розумію, кажу. Вона до мене приходить. Кожен день. Вже тиждень.
Тарас тяжко видихнув, протер обличчя виглядав втомленим не з цієї планети.
Я бачив. Щоранку виривається надвір. Думав гуляє. А вона до вас.
До мене?
У цей підїзд. На цей поверх. Глядає прямісінько в очі. Вона шукає його.
Я трохи не з того світу. Але тут ніби током пробило:
Тобто
Квартира дядька навпроти. Той же поверх, той же запах у підїзді. Все памятає. Щоранку біжить, сидить під дверима, чекає. Потім йде.
Мені аж мороз по шкірі. Вона не до мене ходить. Вона чекає на нього. На Богдана Семеновича того, хто кожного дня з нею гуляв у дворі. «Добрий ранок» «Добрий ранок». Його немає, а собака все ще чекає.
А чому до мене, а не до його квартири?
Там тепер я. Інший запах, інший голос. Вона не визнає мене. А ваша квартира, мабуть, нагадує підїзд і його проходи. Або просто запамятала, як він тут зупинявся.
Він замявся. Стояв у моїй прихожці з повідком і виглядав, ніби не знає, куди горобці літають.
Я не справляюсь, нарешті зізнався. Вона сумує, майже не їсть, тільки лежить у прихожці. Я для неї чужий.
Ми пішли на кухню. Я поставила чайник, дістала кружки. Тарас сів на табурет якось весь скорчившись плечі ніби на нього світу налягли.
Я переїхав два місяці тому, каже. Поки оформляв документи, Руда жила у сусідки знизу. Потім я забрав її.
Ви не з Києва?
З Полтави. Інженер на заводі. Робота вахтовим методом. Помовчав. Дядька бачив років десять тому на похороні тітки. Потім він лишився один. З РуДою.
Я налила чаю, цукор кивнув, вгадала.
Він хворів?
Серце. Не витримало. Помер спокійно. Знайшли через три дні. Руда сиділа поруч, нічого не їла, не пила. Просто чекала.
Я уявила: порожня квартира, тиша. І пес вірний, рудий. Чекає, що хазяїн ось-ось вигляне. А той уже ніколи.
Мені її шкода, кажу. Але що я можу?
Тарас поставив чашку.
Ви вже допомагаєте. Вона до вас іде значить, їй у вас легше. Можливо запнувся. Ви не проти, якщо вона іноді приходитиме? Хоч інколи?
Я дивлюсь на нього. Чоловік за сорок, самотній, собака його не визнає. І я трохи за сорок, одна, з порожньою кухнею.
Добре, кажу. Хай приходить.
Наступного ранку Руда знову постукала вже обома лапами впізнала звук. Відкриваю. На килимку сидить, хвіст стукає тихо.
Заходь, кажу. Привіт.
Вперше за цей час вона переступила поріг. Обнюхала прихожу, зазирнула у кімнату. Сіла біля моїх ніг на кухні.
Я поставила миску з кормом. Вона їла спокійно, не кваплячись. Підійшла й ткнулась носом у коліно тепло, довірливо.
Сумуєш за ним, га?
Вона мовчала лише дивилась своїми розумними, страшенно сумними бурштиновими очима.
Я погладила її.
Я теж сумую. По-своєму.
Руда поклала голову мені на коліна. Ми сиділи так без слів хвилину, дві. Потім піднялась і пішла.
Увечері зателефонував Тарас:
Вона повернулась додому, сказав. Спокійна, навіть поїла.
Добре, відповіла я. Хай ходить вранці. Я все одно рання птаха.
Дякую затнувся. А можна й мені колись прийти? З РуДою.
Я замислилася. Чужий чоловік, практично незнайомець. Говорив обережно, ніби боявся, що йому дадуть гарбуза.
Можна, сказала я.
В суботу він прийшов вранці. З РуДою на повідку, з пакетом.
Трохи приніс.
У пакеті стара керамічна миска, відбитий край, півстертого малюнку.
Це з дому дядька, сказав Тарас. Вона з неї все життя їла.
Взяла я ту миску важка, шорстка. Чуже життя.
Насипала корм. Руда підійшла, понюхала і хвіст закрутився. Їла швидко, жадібно, як не їла цілий тиждень. Потім глянула на мене.
Впізнала, сказав Тарас, і голос у нього затремтів.
А далі все пішло неспішно. Прогулянки, чай, балачки. Руда ніби пожвавилась. А ми теж потрохи.
Іноді, щоб почати нове життя, варто лише відчинити двері.
Іноді досить, щоб хтось тихенько постукав у них хвостом: туп-туп.
