Собака вже втратила надію, готувалася покинути цей жорстокий світ…

Собаці було вже майже все одно, вона готувалася залишити цей жорстокий світ
Колись давно, Катерина жила у невеличкій хатині на самому краю села під Черкасами.
Коли сільські баби казали, що вона самотня, Катерина тільки усміхалася і відмахувалася. Та хіба я сама?
жартувала вона із промінцями сміху в очах.
Ні, що ви, у мене справжня велика родина!
Жінки добродушно кивали, але, ледве вона відходила, обмінювалися поглядами і крутили пальцем біля скроні: мов, яка то родина чоловіка нема, дітей нема, сама лиш із звірями А Катерина саме їх і вважала своїми.
Їй було байдуже до думки тих, хто думав, що худобу тримають лише для користі: корову для молока, курей для яєць, собаку для охорони, кота для мишей.
А у Катерини в теплі жили пятеро котів і чотири собаки не у дворі, а прямо в хаті, що водило сусідів у здивування.
Своє здивування вони обговорювали між собою, бо сперечатися з такою «дивакуватою» жінкою не мало сенсу.
А Катерина на всі закиди тільки сміялася. Добре вам, хай гуляють на вулиці, а нам і в хаті затишно.
Пять років тому її життя розділилося навпіл: того дня вона втратила й чоловіка, й сина.
Вони поверталися з рибалки Дніпром, коли на трасі під Черкасами навперейми вилетіла вантажівка Катерина довго приходила до тями після тієї трагедії.
Квартира у місті стала чужою кожен кут нагадував про рідних.
Неможливо було йти тими ж вулицями, зазирати у знайомі магазини, бачити співчутливі погляди сусідів.
За пів року вона продала квартиру і разом із кішкою Варварою переїхала у село, купивши хату на відлюдді за пятдесят тисяч гривень.
Влітку працювала на городі, взимку у їдальні при місцевій школі.
Поступово до родини долучалися нові хвостаті: когось Катерина підбирала біля магазину, когось біля їдальні.
Так і зібралася її «родина» із колись самотніх та ображених істот.
Тепла душа Катерини лікувала їхні рани, а вони відповідали їй відданістю і любовю.
Годувала всіх, хоч часом і було нелегко.
Катерина не раз давала собі слово більше нікого не брати Та одного березневого вечора, коли лютий несподівано повернувся і обійняв село колючим снігом, вона забула обіцянки.
Того вечора Катерина поспішала на останній автобус із райцентру.
Два вихідні чекали попереду, вона після зміни зайшла до магазину, купила їжу для себе і звірів, а ще несла додому залишки зі столової.
Сумки на плечах відтягували руки, і вона тягнулася до тепла світла вікон.
Але серце її було чутливішим за очі: вже майже біля автобуса вона зупинилася і озирнулася.
Під лавкою лежала собака.
Дивилася прямо на Катерину, погляд її був безбарвний, наче скло.
Тіло припорошене снігом, видно, вона тут лежала давно.
Люди проходили повз, тулячись у свої шарфи, і жоден не зупинився.
«Невже ніхто не помітив?» промайнуло в думках.
Катерину стисло всередині.
Миттю забула про автобус і про всі свої обіцянки, підбігла, поставила сумки й простягла руку.
Пес повільно моргнув. Слава Богу, жива!
полегшено видихнула вона.
Ну ж, моя хороша, піднімайся
Собачка не рухалася, але й не пручалася, коли Катерина обережно витягала її з-під лавки.
Здавалося, песику вже було все одно вона була готова піти з цього жорстокого світу
Катерина так і не могла згадати потім, як їй вдалося донести важкі сумки і ще нести на руках собаку до автостанції.
Усередині вона розташувалася у далекому кутку й почала енергійно розтирати та гріти худеньке тільце знайди, зігрівала змерзлі лапи у своїх долонях.
Ну, маленька, приходь до тями, нам ще додому добиратися, тихо примовляла.
Будеш у нас пятою собачкою, для повної родини.
Катерина дістала з сумки котлету і простягнула замерзлій гості.
Спершу та відвернулася, та, трохи зігрівшись, змінювалася: погляд став живий, ніс сіпнувся, і угощення було прийняте.
За годину Катерина стояла з новою собачкою назвала її Даринка на узбіччі й махала рукою, намагаючись зупинити автомобіль; автобус вже давно відїхав.
З пояса вона зробила імпровізований ошийник, але він був зайвий Даринка тулилася до ніг.
За десять хвилин їм пощастило зупинялася машина.
Дякую вам!
сказала Катерина.
Не хвилюйтесь, я собаку на коліна візьму, вона не забруднить. Та нічого, відповів водій.
Нехай сідає разом, вона вже не маленька.
Даринка, злегка тремтячи, тулилася до Катерини; вони разом вмостилися на її колінах. Так тепліше, з усмішкою сказала Катерина.
Водій кивнув і зробив тепліше в машині.
Їхали мовчки: Катерина задумливо дивилася на сніг у світлі фар й міцно обіймала Даринку, водій час від часу поглядав на спокійний профіль своєї пасажирки.
Він здогадався, що собаку вона знайшла й тепер несе додому.
Біля хати водій допоміг винести сумки, підхопив снігу під хвірткою й штовхнув її плечем.
Ржаві петлі не витримали хвіртка нахилилася набік. Нічого, зітхнула Катерина.
Давно треба було полагодити.
З хати лунали веселий гавкіт і муркотання зустрічала вся її строката родина. Ну що, чекали?
Ось, знайомтесь: це наша нова Даринка!
представила Катерина, а Даринка визирала з-за її ніг.
Собаки з радістю виляли хвостами, коти тягнулися до сумок. Та що ми тут мерзнемо, спохватилася Катерина.
Може, заходите в хату?
Чаю з пирогом? Дякую, але вже пізно, відмовився гість.
Годуйте своїх, вони вже зачекалися.
Наступного дня, десь під обід, Катерина почула стукіт на подвірї.
Одягнула куртку і побачила водія, вчорашнього рятівника.
Він закріплював нові петлі на хвіртці, поруч лежали інструменти. Доброго дня!
усміхнувся він.
Я ж вам хвіртку зламав, от приїхав лагодити.
Мене звуть Валентин, а вас? Катерина
Хвостата родина обступила гостя, обнюхуючи й виляючи хвостами.
Валентин присів, щоб їх погладити. Катю, ідіть в хату, не мерзніть.
Я швидко закінчу і залюбки випю чаю.
До речі, пиріжок і гостинці для вашої великої родини вже в машиніКатерина кивнула і пішла в хату, а там уже чекали ті, хто за ці роки став для неї найціннішим.
Вона швидко заварила чай, нарізала пирогів, і звірята мережили круги навколо її ніг, відчуваючи передчуття нового тепла.
Через десять хвилин увійшов Валентин у руках тримав ключ від нової хвіртки.
Щось ви без мене в хаті не такі гучні, сміявся він, і Катерина відчула: у голосі чоловіка є щось особливе, дуже людське і живе.
Вони сиділи за столом, разом із котами та собаками, пили чай і говорили про життя.
Валентин розповів про себе, про свої втрати й самотність, і Катерина вперше за довгий час відчула, що її серце більше не болить так гостро.
Даринка лежала біля її ніг, а новий гість гладив її за вухом. Знаєте, Катю, сказав Валентин, коли людина бере у дім собаку, то, по суті, рятує і себе.
Я думаю, ми всі тут трохи врятовані
Катерина посміхнулась: поруч були ті, хто розумів без слів.
У той вечір родина стала ще трохи більша.
Ніхто й не помітив, як за вікнами розтанув сніг, захід сонця розфарбував хату золотом, а в одній маленькій хатині на краю села більше не було самотності тільки тепло, вдячність і тиха щаслива радість, яка народжувалась у серці знову і знову.
Бо там, де любов, ніколи не буває порожньо.