Сьогодні Зінаїда Петрівна знову гукнула мене з кухні: «Вітьку, чаю хочеш?». Вона часто заходила — то пиріжків принесе, то борщу. Казала: «Один же, як палець. Їсти треба». Я їй тільки рукою махнув, навіть не обернувся.
Рік минув. Цілий рік.
А я все не міг собі пробачити. Хай йому грець, тому дню.
Поспішав я тоді. До Львова треба було їхати, до нотаріуса. Папери якісь за покійною дружиною підписувати. Нерви на межі, голова гуде, а тут ще й Джулька, моя собака.
Звичайна дворняжка з розумними очима та вічно махаючим хвостом. Коли Оленка померла, тільки вона й зосталася. Єдина жива душа в хаті, яка зустрічала мене з роботи, раділа кожній моїй появі.
І от у той день на ранковій прогулянці вона крутилася під ногами. То щось понюхає біля узбіччя, то назад метнеться. Повідок то натягувався, то слабнув.
«Джулько, та стій ти! — гримнув я тоді. Смикнув повідок. Сильно так смикнув.
Вона зойкнула.
А я не зупинився. Ішов далі, злий на весь світ. На себе.
Зупинилися ми на трасі. Фури повз гуркотять, легковики летять. Я дістав телефон — хотів подзвонити, час уточнити. І от тут…
Ривок. Карабін розстебнувся, і порожній повідок лишився в руці.
Джулька метнулася через дорогу.
Я кричав. Біг за нею, розмахуючи руками, спиняючи машини. Але вона щезла в придорожніх кущах. Просто розчинилася.
Шукав я її. Три дні ходив уздовж траси, гукав, свистів.
Потім здався.
Вирішив — загинула. Під колеса потрапила чи замерзла десь у лісі. Я винен. Нагримав, смикнув. Ось і кара.
А вчора подзвонили.
«Вітаю, це Віктор Сергійович? У вас була собака?»
Жіночий голос. Молодий. Трохи напружений.
«Була».
«Ми з притулку “Надія”. До нас, загалом, собаку привезли. По чипу ваш номер. Ви не могли б приїхати?»
Серце впало в п’яти.
«Яка собака?»
«Руда дворняга. Старенька вже. Кульгає на задню лапу».
Я мовчав. Стискав телефон так, що аж кісточки побіліли.
«Ви приїдете?» — перепитала дівчина.
«Приїду».
І ось зараз я стою біля вікна і не можу змусити себе зрушити з місця.
Ключі від машини лежать на столі. Куртка висить у передпокої. Усього година їзди.
Але я боюся.
Боюся, що це не вона.
І боюся, що — вона.
Притулок зустрів мене гавкотом.
Десятки голосів — тонких, хрипких, відчайдушних — злилися в суцільне виття. Віктор причинив двері машини й завмер. Руки тремтіли.
«Дурень старий, — подумав я. — Чого тремтиш, як осиковий лист?»
Але ноги наче приросли до асфальту.
«Вікторе Сергійовичу? — із хвіртки вийшла дівчина. Молода, у потертій куртці, волосся сховане під в’язаною шапкою. — Я Світлана. Ми вчора розмовляли».
Я кивнув. Горло перехопило — слова не йшли.
«Ходімо. Вона в дальньому вольєрі».
Ми йшли повз клітки. Собаки кидалися до ґрат, скавуліли, дряпали прути лапами. Я дивився під ноги. Сніг хрустів під підошвами.
«Знаєте, — заговорила Світлана, — її до нас тільки позаминулого дня привезли. Родичі однієї бабусі. Та померла, а вони собаку не можуть собі залишити».
«Бабусі?»
«Ага. Віра Іванівна. Жила біля траси, в будиночку такому. Кажуть, вона собаку підібрала ще рік тому. Лікувала її. Лапа в неї була зламана, мабуть, машина зачепила. Бабуся її виходила, але з двору не випускала — боялася, що знову на дорогу вибіжить».
Я зупинився.
«На нашийнику номер був?»
«Був. Але цифри стерлися майже. Бабуся намагалася додзвонитися, але не виходило — то не той номер набирала, то… Загалом, не судилося. А потім вирішила, що господар сам покинув. Мовляв, раз не шукає».
Я стиснув руки в кишенях. Вона була жива. Весь цей час жива. А я навіть не намагався продовжувати шукати після тих трьох днів.
«Ось, — Світлана зупинилася біля дальнього вольєра. — Тут вона».
Я підвів очі.
І побачив свою Джульку.
Вона сиділа в кутку на старому ковдрі. Руда шерсть потьмяніла, морда посивіла. Одна задня лапа підібгана під себе — кульгала, видно, досі.
Собака підвела голову. Подивилася на мене. І завмерла.
Я зробив крок уперед. Другий. Пальці стиснули холодні прути решітки.
«Джулько? — прохрипів я. Голос зрадливо здригнувся.
Собака стрепенулася. Вуха стали стовпчиком.
«Це я. Дівчинко моя, це я».
Вона підвелася. Кульгаючи, зробила кілька кроків до решітки. Зупинилася за метр від мене.
Просто стояла й дивилася.
Я опустився на коліна просто в сніг. Простягнув руку крізь прути.
«Вибач мені, — видихнув я. — Вибач, дурна руда. Я кричав тоді. Смикнув тебе. А потім покинув шукати. Вирішив, що померла ти. Злякався, розумієш?»
Сльози потекли самі.
Собака ступила вперед. Ще один крок. Обережно, наче перевіряючи, чи не зникне він.
Я завмер. Навіть дихати перестав.
І тоді Джулька підійшла зовсім близько. Ткнулася холодним носом у мою долоню. Лизнула пальці.
«Відчинити? — тихо спитала Світлана, що стояла поруч і непомітно змахувала сльозу.
Я кивнув.
Клацнув замок. Двері вольєра розчинилися.
І Джулька, кульгаючи, незграбно, але кинулася просто до мене. Притислася до ноги й забила радісно хвостом.
Я обійняв її. Зарився обличчям у руду шерсть.
«Додому поїдемо, — прошепотів я. — Чуєш? Додому. І більше нікуди я тебе не відпущу. Нікуди».
Джулька тихенько заскавуліла.
І ще дужче замахала хвостом.
«Вона погано їсть, — тихо мовила Світлана, присіла поруч навпочіпки. — Перші дні взагалі відмовлялася. Ми думали, ну, ви розумієте. Буває так — собака до притулку потрапляє й просто гасне. Особливо старі. Вони ж прив’язуються до людей дужче, ніж ми думаємо».
«Я знаю, — хрипко вичавив я. — Я завжди знав».
Я погладив Джульку по голові. Вона розплющила очі — мутні, втомлені — і подивилася на мене. І в тому погляді було все.
«Світлано, — я підвів очі, — а вона зможе? Ну, в сенсі, поживе ще?»
Дівчина зітхнула.
«Ветеринар каже — серце слабке. Лапа зрослася неправильно, тому кульгає. Зубів майже не лишилося. Але знаєте, Вікторе Сергійовичу, я тут уже три роки працюю. І бачила всяке. Собаки — вони не як люди. Вони вмирають не від хвороб. Вони вмирають від туги. А якщо є, заради кого жити…»
Вона не договорила. Та й не треба було.
Я зрозумів.
Я обережно підвівся на ноги.
«Поїхали додому, дівчинко, — прошепотів я. — До нас Зінаїда Петрівна котлет наготувала. Ти ж котлети любиш? І на дивані будеш спати. На моєму дивані. Який я тобі завжди забороняв, пам’ятаєш? Більше не буду. Спи, де хочеш. Тільки не йди, гаразд?»
Джулька лизнула мене в щоку.
І я відчув — уперше за рік — як усередині щось відтає.
«Дякую, — обернувся я до Світлани.
«Бережіть її, — кивнула та. — І себе бережіть».
Я посадив Джульку на переднє сидіння, закутав старою курткою. Сам сів за кермо.
Завів машину й поїхав додому.
Зінаїда Петрівна ахнула, побачивши нас на порозі.
«Вітьку! Та це ж, це Джулька?!»
«Вона сама, — я обережно вніс собаку в передпокій, опустив на підлогу. — Знайшлася».
«Господи, — сусідка сплеснула руками, опустилася навпочіпки. — Дівчинко моя! Схудла ж як. Вітьку, веди її на кухню, я зараз поїсти їй дам!»
Джулька обійшла квартиру повільно, кульгаючи. Обнюхала кожен куток, кожну знайому річ. Потім повернулася до мене й лягла біля моїх ніг.
«Ось і правильно, — кивнув я. — Зостаєшся зі мною».
Зінаїда нагодувала Джульку — потроху, обережно, щоб не нашкодити. Собака їла жадібно, давлячись, наче боялася, що заберуть.
«Тихіше, тихіше, — заспокоював я, гладячи її по спині. — Нікуди не дінеться. Їж спокійно».
Увечері Джулька забралася на диван. Я не прогнав — як обіцяв. Просто вкрив її теплим пледом, сів поруч.
Увімкнув телевізор, але не дивився. Тільки гладив руду шерсть і мовчав.
А Джулька поклала голову мені на коліна й заплющила очі.
І хвіст її ледь ворушився — зовсім трішки, але ворушився.
Я дивився у вікно. За шибкою падав сніг — такий самий, як рік тому. Такий самий, як у той проклятий день на трасі.
Але тепер усе було інакше.
Уперше за рік я не боявся завтрашнього дня.
Бо знав: завтра Джулька прокинеться поруч. І післязавтра. І стільки днів, скільки їм відміряно.
Ця історія навчила мене, що ніколи не пізно виправити помилку, і що любов, навіть звіряча, варта того, щоб за неї боротися.
