— Вітю, чаю хочеш? — гукнула з кухні сусідка Оксана Петрівна. Вона часто до нього навідувалась — то пиріжків принесе, то борщу. Казала: «Один-одинісінький, як палець. Їсти треба».
— Не треба, Оксано, — махнув він рукою, не обертаючись.
Рік минув. Цілий рік.
А він усе ніяк не міг собі пробачити. Хай би чорт забрав той день.
Поспішав він тоді. Треба було їхати в місто, до нотаріуса. Якісь папери за покійною дружиною підписати. Нерви на межі, голова гуде, а тут Жулька, його собака.
Звичайна дворняжка з розумними очима й вічно махаючим хвостом. Як Оленка померла, тільки вона одна й лишилась. Єдина жива душа в хаті, яка зустрічала його з роботи, раділа кожній його появі.
І от того дня на ранковій прогулянці вона крутилася під ногами. То понюхає щось край дороги, то назад метнеться. Повідок натягувався, послаблювався.
— Жулько, та стій ти! — гримнув він тоді. Смикнув повідок. Сильно так смикнув.
Вона заскавуліла.
А він не зупинився. Ішов далі, злячись на цілий світ. На себе.
Зупинились вони біля траси. Фури мимо гуркотять, легковики летять. Він телефон дістав — зателефонував, час уточнити. І от тоді…
Ривок. Карабін розстібнувся, і пустий повідок лишився в руці.
Жулька метнулась через дорогу.
Він кричав. Біг за нею, розмахуючи руками, зупиняючи машини. Але вона пропала в придорожніх кущах. Просто зникла.
Шукав він її. Три дні ходив уздовж траси, кликав, свистів.
Потім змирився.
Вирішив — загинула. Під колеса потрапила чи замерзла десь у лісі. Він винен. Нагримав, смикнув. Отаке й покарання.
А вчора подзвонили.
— Доброго дня, це Віктор Сергійович? У вас була собака?
Жіночий голос. Молодий. Трохи напружений.
— Була.
— Ми з притулку «Надія». У нас, загалом, до нас собаку привезли. За чипом ваш номер. Ви не могли б приїхати?
Серце впало.
— Яка собака?
— Руда дворняжка. Старенька вже. Кульгає на задню лапу.
Він мовчав. Стискав телефон так, що побіліли кістки пальців.
— Ви приїдете? — перепитала дівчина.
— Приїду.
І ось тепер він стояв біля вікна і не міг змусити себе зрушити з місця.
Ключі від машини лежали на столі. Куртка висіла в передпокої. Всього-но година їзди.
Та він боявся.
Боявся, що це не вона.
І боявся, що — вона.
Притулок зустрів його гавкотом.
Десятки голосів — тонких, хрипких, відчайдушних — злилися в єдине виття. Віктор причинив дверцята машини й завмер. Руки тремтіли.
«Дурень старий, — подумав він. — Чого тремтиш, як осиковий лист?»
Та ноги мов прикипіли до асфальту.
— Віктор Сергійович? — із хвіртки вийшла дівчина. Молода, у потертій куртці, волосся заховане під в’язаною шапкою. — Я Світлана. Ми вчора розмовляли.
Він кивнув. У горлі застрягло — слова не йшли.
— Ходімо. Вона в дальньому вольєрі.
Вони йшли повз клітки. Собаки кидалися до ґрат, скавуліли, дряпали пруття лапами. Віктор дивився під ноги. Сніг хрустів під підошвами.
— Знаєте, — заговорила Світлана, — її до нас тільки позавчора привезли. Родичі одної бабусі. Та померла, а вони собаку не можуть собі лишити.
— Бабусі?
— Ага. Віра Іванівна. Жила біля траси, у будиночку такому. Кажуть, вона собаку підібрала ще рік тому. Лікувала її. Лапа в неї була зламана, мабуть, машина зачепила. Бабуся виходила її, та з двору не випускала — боялася, що знову на дорогу вибіжить.
Віктор зупинився.
— На нашийнику номер був?
— Був. Та цифри стерлися майже. Бабуся намагалася додзвонитися, але не виходило — то не той номер набирала, то… Загалом, не судилося. А потім вирішила, що хазяїн сам кинув. Мовляв, раз не шукає.
Віктор стиснув руки в кишенях. Адже вона була жива. Увесь цей час жива. А він навіть не пробував далі шукати після тих трьох днів.
— Ось, — Світлана зупинилася біля дальнього вольєра. — Тут вона.
Віктор підвів очі.
І побачив свою Жульку.
Вона сиділа в кутку на старій ковдрі. Руда шерсть потьмяніла, морда посивіла. Одна задня лапа підібгана під себе — кульгала, видно, й досі.
Собака підвела голову. Подивилася на нього. І завмерла.
Віктор зробив крок уперед. Другий. Пальці стиснули холодні прути грат.
— Жулько? — прохрипів він. Голос зрадливо затремтів.
Собака сіпнулася. Вуха стали дибки.
— Це я. Дівчинко моя, це я.
Вона підвелася. Кульгаючи, зробила кілька кроків до ґрат. Зупинилася за метр від нього.
Просто стояла й дивилася.
Віктор опустився на коліна просто в сніг. Простягнув руку крізь прути.
— Вибач мені, — видихнув він. — Вибач, руда дурненька. Я гримав тоді. Смикнув тебе. А потім покинув шукати. Вирішив, що ти померла. Злякався, розумієш?
Сльози потекли самі.
Собака ступила вперед. Ще один крок. Обережно, наче перевіряючи — чи не зникне він.
Віктор завмер. Навіть дихати перестав.
І тут Жулька підійшла зовсім близько. Ткнулася холодним носом у його долоню. Лизнула пальці.
— Відчинити? — тихо спитала Світлана, що стояла поряд і непомітно змахувала сльозу.
Віктор кивнув.
Клацнув замок. Двері вольєра відчинилися.
І Жулька, кульгаючи, незграбно, та кинулася просто до нього. Притислася до ноги й замахала радісно хвостом.
Віктор обійняв її. Зарився обличчям у руду шерсть.
— Додому поїдемо, — прошепотів він. — Чуєш? Додому. І більше нікуди я тебе не відпущу. Нікуди.
Жулька тихенько заскавуліла.
І ще дужче замахала хвостом.
— Вона погано їсть, — тихо сказала Світлана, присіла поруч навпочіпки. — Перші дні взагалі відмовлялася. Ми думали, ну, ви розумієте. Буває так — собака до притулку потрапляє і просто гасне. Особливо старі. Вони ж прив’язуються до людей сильніше, ніж ми думаємо.
— Я знаю, — хрипко видушив Віктор. — Я завжди знав.
Він погладив Жульку по голові. Вона розплющила очі — каламутні, втомлені — і подивилася на нього. І в цьому погляді було все.
— Світлано, — Віктор підвів очі, — а вона зможе? Ну, тобто, поживе ще?
Дівчина зітхнула.
— Ветеринар каже — серце слабке. Лапа зрослася неправильно, тому кульгає. Зубів майже не лишилося. Та знаєте, Вікторе Сергійовичу, я тут уже три роки працюю. І бачила всяке. Собаки — вони не як люди. Вони вмирають не від хвороб. Вони вмирають від туги. А якщо є, заради кого жити…
Вона не договорила. Та й не треба було.
Віктор зрозумів.
Він обережно підвівся.
— Поїхали додому, дівчинко, — прошепотів він. — До нас Оксана Петрівна котлет наготувала. Ти ж котлети любиш? І на дивані спатимеш. На моєму дивані. Який я тобі завжди забороняв, пам’ятаєш? Більше не буду. Спи, де хочеш. Тільки не йди, гаразд?
Жулька лизнула його в щоку.
І Віктор відчув — уперше за рік — як усередині щось відтає.
— Дякую, — обернувся він до Світлани.
— Бережіть її, — кивнула та. — І себе бережіть.
Віктор посадив Жульку на переднє сидіння, закутав старою курткою. Сам сів за кермо.
Завів машину й поїхав додому.
Оксана Петрівна ахнула, побачивши їх на порозі.
— Вітю! Та це ж, це Жулька?!
— Вона сама, — Віктор обережно вніс собаку в передпокій, опустив на підлогу. — Знайшлася.
— Боже мій, — сусідка сплеснула руками, опустилася навпочіпки. — Дівчинко ти моя! Схудла ж бо. Вітю, веди її на кухню, я зараз дам їй попоїсти!
Жулька повільно обійшла квартиру, кульгаючи. Обнюхала кожен куток, кожну знайому річ. Потім повернулася до Віктора й лягла біля його ніг.
— Ото й добре, — кивнув він. — Лишаєшся зі мною.
Оксана нагодувала Жульку — потроху, обережно, щоб не нашкодити. Собака їла жадібно, давлячись, наче боялася, що віднімуть.
— Тихіше, тихіше, — заспокоював Віктор, погладжуючи її по спині. — Нікуди не дінеться. Їж спокійно.
Увечері Жулька забралася на диван. Віктор не прогнав — як обіцяв. Просто вкрив її теплим пледом, сів поруч.
Увімкнув телевізор, але не дивився. Тільки гладив руду шерсть і мовчав.
А Жулька поклала голову йому на коліна й заплющила очі.
І хвіст її ледь-ледь ворушився — зовсім трішки, але ворушився.
Віктор дивився у вікно. За шибкою падав сніг — такий самий, як рік тому. Такий самий, як у той проклятий день на трасі.
Та тепер усе було інакше.
Уперше за рік він не боявся завтрашнього дня.
Бо знав: завтра Жулька прокинеться поряд. І післязавтра. І стільки днів, скільки їм відміряно.
