Я металась по кімнаті, штовхалась і штовхалась, аби втиснути в чемодан усе, що треба. Рухи були кльові, ніби за мною хтось гнал. Дихала важко, пальці не схоплювали застібку на переповненій сумці. Годину тому задзвонила поліклініка в голосі головного лікаря був подив і тривога, він хотів зрозуміти, чому мене так раптово виписали. Не задавали зайвих питань, просто відпустили, а в повітрі зависла невисловлена незгода, на яку я не мала ні сил, ні бажання відповідати.
Я нічого не пояснювала. Саме думка про те, щоб розказати всім, що сталося, розчаровувала до глибини душі.
У спогадах виринає історія нашого знайомства з чоловіком, яскрава, тепер уже гірка. Ми познайомились, коли я ще проходила практику в міській лікарні у Києві. Іскра, що спалахнула між нами, вибухнула в палаюче полумя. Не губили часу швидко влаштували скромне, але щире весілля. Потім я засіла в поліклініці, і ми домовились: спочатку піднятись на ноги, побудувати карєру, а вже потім про дітей. Спочатку стабільність, а решту потім.
Але час не стоїть, і згодом стало «не до цього».
Я іноді, майже легко, натякала йому, що хочу чути дитячий сміх у нашій хаті, а він лише відмахувався, розповідаючи про нестабільність і труднощі. Тепер, коли згадую ті моменти, в горлі піднімається важкий, гарячий клубок.
Все зламала моя «подруга» Віра. Той самий, кому я довіряла всі свої таємниці й мрії. Учора я зрозуміла з крижаною ясністю, що вона ніколи не була справжньою.
Нічну зміну скасували в останній момент, і, з надією влаштувати маленький сюрприз, я вирішила повернутись додому раніше. Вставила ключ у замок, відчинила двері і застигла на порозі, ніби отримала удар під дією.
З вітальні долинав веселий жіночий сміх, який я знала надто добре.
Ти мене кожного разу вражаєш, сказала Віра, у голосі її звучала ніжність. Не уявляю, що ти ще вигадатимеш!
Все тільки для тебе, моя радість, відповів чоловічий голос, знайомий і колись рідний. Ти мій всесвіт. Я готовий перекинути гори, аби бачити твою усмішку
Слова зашкалювали, я поступово, дуже повільно, відступила назад, залишила двері відкритими і безшумно, як тінь, спустилася сходами.
Ту ніч я провела без сну, сидячи в порожній ординаторській, вдивляючись в одну точку. Думки розривали душу на шматки, а зранку в голові з’явилось холодне, чітке рішення: я поїду. Зникну. Для всіх, хто мене знав. Для світу, що приніс стільки болю.
У мене був притулок, куди ніхто й ніколи не знайде. Давно моя бабуся залишила в спадок невеличкий, але дуже міцний будиночок у далекому селі на Полтавщині. Про нього майже ніхто не чув. Після смерті матері я переїхала до батька, і шлях до того краю назавжди забувся. Тепер це забуття стало моїм порятунком.
Настав час згадати про нього.
Через кілька годин валіза нарешті зібрана. Я оглянула квартиру колись тут було світло й щастя, а тепер сіре, безжиттєве, немов болото, що поглинуло всю віру в людей і кохання.
Від моєї душі тут не лишилось і сліду, прошепотіла я в тишу, і ці слова стали вироком.
Через два дні я вже була в селі. Дорогою назавжди викинула стару SIMкартку і купила нову, яку ніхто не знає. Не хотіла, щоб хтось міг мене відшукати.
Дім зустрів мене глибокою тишею та ароматом старого дерева й сухих трав. Відчинивши скрипучі ворота, я відчула легкість немов крила.
Тут мене ніхто не образить. Тут починається нове життя.
Минуло два тижні. Поступово я оговтувалась. Сусіди прості, щирі люди, виявилися надзвичайно привітними. Вони допомагали, хто чим міг, без зайвих питань. Разом привели дім до ладу: полагодили дах, вирубали бурян у дворі. Від їхньої теплоти моє серце розтануло, біль відступав.
Але доля підготувала нове випробування, що мало перевірити мене на міцність.
Одного ранку до моїх воріт прибігла схвильована сусідка Валентина, бліда від страху.
Яна, вибач, сьогодні не зможу допомогти з городом, біда сталася! У Марічки живіт крутить нестерпно, не тримає ні краплі води! А очі бляклі, наче чужі!
Їй терміново потрібна крапельниця, одразу сказала я, чисто полікарськи. У дитини сильне зневоднення, це небезпечно.
Яка там крапельниця, люба, у нас і лікаря нормального нема! сплеснула руками Валентина, майже плачучи.
На щастя, у мене завжди була маленька, але добре укомплектована медична сумка. Я підключила крапельницю, і через кілька годин Марічка стала легше. До вечора вона навіть злегка усміхалася і просила пити.
Наступного дня про це знали всі в селі: нова поселенка не просто містянка, а справжній лікар. Приховувати професію вже не було можливості.
Тоді я остаточно зрозуміла: відмовитися від покликання я не можу. Лише коли допомагаю людям, віддаючи частинку себе, відчуваю справжнє життя, наповнене сенсом.
Через ще один місяць я офіційно працювала у місцевому ФАПі у тому самому фельдшерськоакушерському пункті, куди раніше ніхто не хотів залишатися надовго. Для мене це став притулком: можливістю сховатися, втекти, почати заново, ніби з чистого аркуша.
Час минав, приходили нові місяці.
Якось на світанку мене покликали до дівчинки з різко підвищеною температурою. Двері старого, але доглянутого будинку відчинив чоловік.
Доброго ранку, я Дмитро, представився він з помітним хвилюванням. Дуже прошу, допоможіть моїй донечці.
Я лише на мить глянула на нього: глибокі, виразні очі та спокійний голос. Але миттю відсікла зайві думки. Після того, що сталося, у моєму серці більше не залишилося місця для чоловіків воно було міцно зачинене.
Проведіть мене до неї, коротко сказала я, повертаючи професійну зосередженість.
Маленька дівчинка лежала під клаптиковою ковдрою, бліда, гаряча, та дивовижно довірлива її великі блакитні очі дивились прямо в душу.
У неї сильні хрипи, діагностувала я. Я випишу потрібні препарати, їх треба буде купити в місті. Покличте, будь ласка, вашу дружину, я поясню, як лікувати
Дружини немає, тихо відповів Дмитро. Я сам виховую Орисю. Мами не стало, коли вона народилася.
Я ще раз подивилась на дівчинку, і в грудях щось різко стислося. Як же несправедливо влаштований світ Я роками просила колишнього про дитину, а тепер незнайома дівчинка розтопила в мені все, що, здавалося, давно згасло.
Ти обовязково одужаєш, маленька принцесо, сказала я, торкаючись її щік. Я про тебе подбаю.
Оріся ледь усміхнулася, і ця усмішка була ціннішою за будьякі слова. Дмитро вдячно кивнув.
Я навіть не знаю, як вас вдячнити. Дозвольте хоч підвозити вас додому, або щодня забирати на роботу вам же не можна йти пішки цими дорогами.
Я хотіла ввічливо відмовитись, та щось всередині зупинило мене. У його голосі не було фальші, лише щирість. А дівчинка вона вже назавжди поселилась у моєму серці.
Добре, після паузи погодилася я. Дякую.
Минали дні, село жило спокійним, повільним ритмом. Я сиділа на старій лавці біля дому, тримаючи в руках чашку ароматного травяного чаю. Неочікувано підбіг Дмитро, обійняв мене за плечі й поцілував у щоку.
Кохана, прошепотів він ніжно. Ти моя назавжди.
Я усміхнулася, заплющила очі, відчуваючи тепле сяйво його рук. З ґанку, під сміхом, стрибнула Орися, і Дмитро, сміючись, уточнив:
Вибач, не моя, а наша.
Ми розсміялися, і наш сміх зливався з дитячим у єдину мелодію щастя.
Минув рік. Це був найспокійніший і найяскравіший період у моєму житті. Завдяки Дмитру і Орисі я зважилась повернутися до Києва, щоб підписати розлучення.
Колишній чоловік і Віра вже жили разом. Їм не було куди йти, коли я повернулася це було боляче, та водночас звільняюче. Я підписала папір, вийшла зі судової зали і більше не озирнулася.
Тепер моє життя стало іншим: наповненим новим сенсом, довірою і світлом. Я знову навчилась вірити людям, знову змогла любити і дозволила собі бути коханою.
Все це щастя я отримала завдяки маленькому, колись забутому сільському будинку, який залишила мені у спадок мудра бабуся.
Я тихо зітхнула, поклавши руку на міцну руку Дмитра.
У нас попереду ціле життя, усміхнулася я, дивлячись у його теплі очі.
Я тебе кохаю, відповів він, стискаючи пальці. Ти моє натхнення, мій тихий берег.
За вікном вечір легенько торкався неба персиковими й лавандовими відтінками. Тихий потік річки неподалік ніс свої води, змиваючи колишні тривоги. У цій тиші народжувалася нова музика музика кохання, яке пережило біль. Дві душі, що колись блудили, тепер зєдналися, щоб берегти одна одну.
І саме в цьому найбільша правда про справжній дім: його будують не з цегли, а з довіри, підтримки та безмовного розуміння.
