Оленка Ковальчук кочувала між кімнатами старої київської квартири, прагнучи втиснути у важкий чемодан усе, що могла взяти. Її кроки були швидкими й ривчастими, ніби за нею гонив невидимий гонщик. Дихала вона з шипінням, а пальці не встигали впоратись із застібкою на переповненій сумці. Лише годину тому задзвонив телефон поліклініки: на лінії звучав здивований голос головного лікаря, який намагався зрозуміти причину раптового звільнення. Її, звичайно, відпустили без зайвих питань, проте в повітрі залишилася хвиля нерозуміння, на яку Оленка не мала ні сил, ні бажання відповідати.
Вона нічого не пояснювала. Думка про те, щоб виговорити вголос усе, що сталося, здавалася нестерпною. У спогадах спливала історія знайомства з колишнім чоловіком яскравими, а тепер вже гіркими фарбами. Вони познайомились, коли Оленка ще проходила практику у міському шпиталі. Іскра, що промайнула між ними, розгорілася у велике, всепоглинаюче полумя. Не зволікавши, вони швидко склали скромне, але щире весілля. Після цього Оленка влаштувалася в поліклініку, і вони домовились спочатку побудувати карєру, а вже потім думати про дітей. Стабільність ось їхня мета, а все інше у майбутньому.
Проте час йшов, і «не до цього» стало невідємною частиною їхнього життя. Оленка час від часу майже невимушено натякала чоловікові, що мріє про дитячий сміх у домі, а він лише відмахувався, згадуючи нестабільність і труднощі. Тепер, згадуючи ті миті, вона відчувала, як у горлі піднімається важкий, гарячий клубок.
Її світ зруйнувала подруга Віра. Та сама, якій Оленка довіряла найглибші таємниці та мрії. Учора Оленка з крижаною ясністю зрозуміла, що Віра ніколи не була справжньою подругою. Нічне чергування скасували в останній момент, і, сподіваючись влаштувати маленький сюрприз, вона вирішила повернутися додому раніше. Вставила ключ у замок, відчинила двері і застигла на порозі, ніби отримала удар під дією.
З вітальні долинав веселий, дзвінкий жіночий сміх, який вона знала надто добре.
Ти щоразу мене дивуєш, сказала Віра, і в її голосі звучала ніжність. Не можу уявити, що ти вигадала наступного разу!
Все лише для тебе, моя радість, відповідав знайомий чоловічий голос, колись такий рідний. Ти мій всесвіт. Я готовий перекинути гори, аби бачити твою усмішку
Слова застигли в серці, наче голка. Оленка повільно, дуже повільно відступила, залишила двері прочиненими й безшумно, мов тінь, спустилася сходами.
Ту ніч вона провела без сну, сидячи в порожній ординаторській й дивлячись в одну точку. Думки розривали душу на шматки, а зранку в голові виникло холодне, чітке рішення: вона поїде. Зникне. Для всіх, хто її знав. Для світу, що приніс їй стільки болю.
У неї було місце, куди ніхто й ніколи не зможе її знайти. Колись давно бабуся залишила в спадок невеличкий, але дуже міцний будинок у далекому селі Полтавщини. Про нього майже ніхто не чув. Після смерті матері Оленка переїхала до батька, і шлях до того краю назавжди забувся. А тепер це забуття стало її порятунком. Настав час згадати про нього.
Через кілька годин валіза нарешті зібрана. Вона оглянула колишню квартиру колись наповнену світлом і щастям, а тепер сірим, безжиттям, ніби болото, що поглинуло всю віру в людей і кохання.
Від моєї душі тут не залишилось ні сліду, прошепотіла вона в тишу, і ці слова стали вироком.
За два дні Оленка вже була в селі. Дорогою вона назавжди викинула стару SIMкартку і купила нову, незнану нікому. Не хотіла, щоб хтось міг її відстежити.
Дім зустрів її глибокою тишею та ароматом старого дерева й сухих трав. Відчинивши скрипучі ворота, Оленка відчула легкість, майже невагу. Тут її ніхто не образить. Тут починалося нове життя.
Минуло два тижні. Оленка поступово одужувала. Сусіди прості, щирі люди виявились надзвичайно привітними. Вони допомагали, хто чим міг, без зайвих питань. Разом вони швидко привели будинок до ладу: полагодили дах, вирвали бурян у дворі. Тепло їхньої доброти розтопило холодне серце Оленки, біль повільно відступав.
Але доля підготувала нове випробування. Одного ранку до її воріт прибігла страшенно схвильована сусідка Валентина, бліда від страху.
Оленко, прошу, сьогодні не зможу допомогти з городом, біда трапилась! У Марійки живіт крутиться нестерпно, вивертає, води не вдається втримати! А очі бляклі, ніби чужі!
Їй терміново потрібна крапельниця, одразу сказала Оленка, чисто полікарськи. У дитини сильне зневоднення, це дуже небезпечно.
Яка там крапельниця, люба, у нас і лікаря нормального нема! сплеснула руками Валентина, майже плачучи.
На щастя, у Оленки завжди була при собі маленька, але добре укомплектована медична сумка. Вона підключила крапельницю, і вже через кілька годин Марійка стала легше. До вечора дівчинка навіть злегка усміхалася й просила пити.
Наступного дня про це дізналися всі жителі села: нова поселенка Оленка не просто містянка, а справжній лікар. Приховувати професію більше не було можливості. Тоді вона остаточно зрозуміла: відмовитися від покликання вона не може. Лише коли допомагає людям, віддаючи частинку себе, відчуває справжнє життя.
Через ще один місяць Оленка офіційно працювала у місцевому ФАПі в тому ж фельдшерськоакушерському пункті, куди раніше ніхто не хотів залишатися надовго. Для неї це стало притулком, можливістю втекти, сховатися, почати новий шлях ніби з чистого листа.
Час минав, місяці змінювалися. Якось на світанку її покликали до дівчинки, у якої різко піднялася температура. Двері старого, але доглянутого будинку відкрив чоловік.
Доброго ранку, я Дмитро, представився він з помітним хвилюванням. Будь ласка, допоможіть моїй донечці.
Оленка лише на мить поглянула на нього: запамяталися глибокі, виразні очі та спокійний, впевнений голос. Вона миттю відсікла зайві думки. Після минулих страждань чоловікам у її серці більше не було місця воно залишилось міцно зачиненим.
Проведіть мене до неї, коротко сказала вона, повертаючи професійну зосередженість.
Маленька дівчинка лежала під клаптиковою ковдрою, бліда, гаряча, проте дивовижно довірлива її великі блакитні очі дивились прямо в душу.
У неї сильні хрипи, діагностувала Оленка. Я випишу необхідні препарати, але їх доведеться купити в місті. Попросіть, будь ласка, вашу жінку, я поясню, як лікувати
Жінки немає, тихо сказав Дмитро. Я сам виховую Орисю. Мами не стало, коли вона народилася.
Оленка ще раз подивилась на дівчинку, і в її грудях щось різко стислося. Як же несправедливий цей світ Вона роками благала колишнього про дитину, а тепер чужа, незнайома дівчинка розтопила в ній усе, що змерзло.
Ти обовязково одужаєш, маленька принцесо. Я про тебе подбаю, ніжно промовила вона, торкаючись маленького чола.
Орися ледь усміхнулася, і ця усмішка коштувала більше за будьякі слова. Дмитро вдячно кивнув.
Не знаю, як вам віддячити. Дозвольте хоча б підвозити вас додому чи щодня забирати на роботу ці дороги важкі для пішохідних.
Оленка хотіла ввічливо відмовитися, та щось у її серці зупинило її. У голосі Дмитра не було фальші, лише щирість. А дівчинка вона вже назавжди поселилась у її душі.
Гаразд, після паузи погодилася вона. Дякую.
Минали дні, життя в селі текло спокійно. Оленка сиділа на старій лавці біля дому, тримаючи в руках чашку ароматного травяного чаю. Неочікувано підходить Дмитро, обережно обіймає її за плечі й торкається губами щоки.
Кохана, прошепотів він з ніжністю. Ти моя назавжди.
Оленка усміхнулася, заплющила очі, відчуваючи лагідне тепло його рук. З ґанку, сміючись, стрибнула Орися, а Дмитро, посміхаючись, виправився:
Вибач, не моя, а наша.
Їхній сміх злився з дитячим у єдину мелодію щастя.
Пройшов цілий рік. Це був найспокійніший і найяскравіший період у її житті. За підтримки Дмитра та Орисі вона зважилася повернутися до міста, щоб остаточно підписати папери про розлучення. Колишній чоловік і Віра вже жили разом. Їм було байдуже до її повернення це боліло, та одночасно звільняло. Вона підписала, вийшла з суду і більше не озирнулася.
Тепер її життя стало іншим наповненим новим сенсом, довірою й світлом. Вона знову навчилась вірити людям, знову змогла кохати і дозволила собі бути коханою.
Усе це щастя вона отримала завдяки маленькому, колись забутому сільському будинку, який залишила їй у спадок мудра бабуся.
Оленка тихо зітхнула, поклала долоню на сильну руку Дмитра.
У нас попереду ціле життя, усміхнулася вона, дивлячись у його теплі очі.
Я тебе люблю, відповів він, стискаючи її пальці. Ти моє натхнення, мій тихий берег.
За вікном вечір обережно торкався неба персиковими й лавандовими відтінками. Тихий потік річки неподалік ніс свої води, змиваючи всі колишні тривоги. У цій тиші народжувалася нова музика музика кохання, яке пережило біль. Дві душі, що колись заблукали, тепер зєдналися, щоб берегти одна одну. І саме в цьому найбільша правда про справжній дім: його будують не з цегли, а з довіри, підтримки й безмовного розуміння.
