Олеся металась по кімнатах, втискуючи в чемодан найнеобхідніше. Її рухи були крижаними, ніби за нею гналася сама смерть. Дихала шиплячим звуком, а пальці не схоплювали застібку, що вже розривалась. Годину тому лунав дзвінок з поліклініки у Київському районі розгублений голос головного лікаря на лінії шукав причину раптового звільнення. Випустили без питань, та в повітрі висіла нерозвязна непорозумілість, на яку Олеся не мала ні сил, ні бажання відповідати.
Вона мовчки відкинула думку розповісти все вголос. Спогади про їхнє знайомство з чоловіком розгорілися яскравим, тепер гірким кольором. Під час практики в міській лікарні Києва іскра між ними розгорілася у полумя. Не зволікавши, вони одружилися скромно, а потім Олеся влаштувалася в поліклініку, і обидва домовились спочатку будувати карєру, а вже потім думати про дітей. Спершу стабільність. А решта згодом.
Проте час летів, і не до цього ставало реальністю. Олеся час від часу, майже невимушено, натякала, що мріє про дитячий сміх у домі, а він лише відмахувався, натякаючи на нестабільність і труднощі. Зараз, згадуючи ті моменти, у горлі піднімався важкий, гарячий клубок.
З її життя вибилася подруга Віра та, якій Олеся довіряла всі свої таємниці і мрії. Учора, з жорстокою ясністю, Олеся зрозуміла, що Віра ніколи не була справжньою. Її нічну зміну скасували в останній момент, і, скориставшись шансом устроїти маленький сюрприз, вона вирішила повернутися додому раніше. Вставила ключ у замок, відчинила двері і застигла на порозі, ніби отримала удар під дією.
З вітальні долинав веселий, дзвінкий жіночий сміх, який вона знала надто добре.
Ти кожного разу мене вражаєш, сказала Віра, у голосі звучала ніжність. Навіть не уявляю, що ти придумуєш наступного разу!
Все лише для тебе, моя радість, відповів знайомий чоловічий голос. Ти мій всесвіт. Переверну гори, аби бачити твою усмішку
Слова розірвалися, мов голка в серце. Олеся повільно, дуже повільно відступила, залишила двері відкритими і безшумно, як тінь, спустилася сходами.
Ту ніч вона провела без сну, сидячи в порожній ординаторській, дивлячись в одну точку. Думки розривали душу на частини, а зранку в голові зріло холодне, чітке рішення. Вона поїде. Зникне. Для тих, хто її знав, для світу, що приніс стільки болю.
У неї був прихований притулок маленький, але міцний будинок у далекому селі в Херсонській області, залишений бабусею. Майже ніхто про нього не знав. Після смерті матері Олеся переїхала до батька, і шлях до того краю був назавжди забутий. Тепер це забуття стало її порятунком. Настав момент згадати про нього.
Через кілька годин валіза була зібрана. Олеся оглянула порожню квартиру колись сповнену світла і радості, а тепер сіру і безжиттєву, ніби болото, що поглинуло всю віру в людей і кохання.
Від моєї душі не залишилось ні сліду, прошепотіла вона в тишу, і слова стали вироком.
Через два дні Олеся вже була в селі. Дорогою назавжди викинула стару SIMкарту і купила нову, незнану ніким. Не хотіла, щоб хтось її відшукав.
Будинок зустрів її глибокою тишею та ароматом старого дерева і сухих трав. Відчинивши скрипучі ворота, Олеся відчула легкість майже невагомість.
Тут її ніхто не образить. Тут починається нове життя.
Два тижні пройшли. Олеся поступово оговтувалася. Сусіди прості, щирі люди виявилися надзвичайно привітними. Вони допомагали, чим могли, без зайвих питань. Разом швидко привели будинок до ладу: полагодили дах, викосили бур’ян у дворі. Тепло їхніх сердець розтопило холод Олеї, біль відступав.
Але доля підготувала нове випробування, що мало перевірити її на міцність. Одного ранку до порогу прибігла злякано бліда сусідка Валентина.
Олеся, рідна, пробач, сьогодні не зможу допомогти з городом моя Марічка! Живіт крутить її нестерпно, не втримає жодного ковтка води! Очі бляклі, наче чужі!
Їй терміново потрібна крапельниця, відразу сказала Олеся, по-лікарськи. У дитини сильне зневоднення, це небезпечно.
Яка там крапельниця, люба, у нас і лікаря нормального нема! розплакалася Валентина.
У Олеї завжди була маленька, але добре укомплектована медична сумка. Вона підєднала крапельницю, і вже через кілька годин Марічка відчула полегшення. До вечора дівчинка навіть злегка усміхалася й просила пити.
Наступного дня про це знали всі мешканці села: нова поселенка не просто містянка, а справжній лікар. Приховувати професію стало неможливим.
Тоді Олеся зрозуміла, що відмовитись від покликання не може. Лише коли вона допомагає людям, віддаючи частинку себе, зявляється справжнє відчуття життя.
Через ще один місяць Олеся офіційно працювала у місцевому ФАПі у фельдшерськоакушерському пункті, куди раніше ніхто не хотів залишатися надовго. Для неї це став притулком, можливістю сховатися, почати новий шлях, ніби з чистого листа.
Час летів. На світанку її покликали до дівчинки з різко підвищеною температурою. Двері старого, проте доглянутого будинку відчинив чоловік.
Доброго ранку, я Дмитро, сказав він з помітним хвилюванням. Будь ласка, допоможіть моїй донечці.
Олеся глянула на нього: глибокі, виразні очі, спокійний голос. Внутрішньо вона відсікла зайві думки. Після минулих розчарувань чоловікам у її серці місця не лишилось воно було щільно зачинене.
Проведіть мене до неї, коротко відповіла вона, повертаючи професійну зосередженість.
Маленька дівчинка лежала під клаптиковою ковдрою, бліда, гаряча, проте довірлива. Її великі блакитні очі дивилися прямо в душу.
У неї сильні хрипи, діагностувала Олеся. Я випишу потрібні препарати, їх треба купити в місті. Покличте, будь ласка, вашу дружину, я поясню, як лікувати
Дружини немає, сказав Дмитро тихо. Я сам виховую Орисю. Мами не стало, коли вона народилась.
Олеся ще раз поглянула на дівчинку, і в грудях щось різко стисло. Як же несправедливо складений світ Вона роками благала колишнього про дитину, а тепер чужа, незнайома дівчинка розтопила в ній те, що, здавалося, давно згасло.
Ти обовязково одужаєш, маленька принцесо. Я про тебе подбаю, ніжно прошепотіла вона.
Орися ледь усміхнулася, і ця усмішка коштувала дорожче за будьякі слова. Дмитро вдячно кивнув.
Я навіть не знаю, як вам віддячити. Дозвольте підвозити вас додому, або щодня забирати на роботу ці дороги не варто долати пішки, пропонував він.
Олеся хотіла ввічливо відмовитись, проте щось у її серці зупинило її. У його голосі не було фальші, лише щирість. А дівчинка вже назавжди поселилась у її серці.
Гаразд, після паузи погодилася вона. Дякую.
Час минав. У селі панувало тихе, спокійне життя. Олеся сиділа на старій лавці біля будинку, тримаючи чашку ароматного травяного чаю. Неочікувано підїхав Дмитро, обійняв її за плечі і доторкнувся губами до її щоки.
Кохана, прошепотів він з ніжністю. Ти моя назавжди.
Олеся усміхнулася, заплющила очі, відчуваючи лагідне тепло його рук. З ґанку стрибнула Орисю, і Дмитро, сміючись, виправився:
Вибач, не моя, а наша.
Їхній сміх злився з дитячим у одну мелодію щастя.
Минув рік. Це був найспокійніший і найсвітліший період у її житті. За підтримки Дмитра та Орисі вона зважилася повернутися до Києва, аби остаточно підписати документи про розлучення. Колишній чоловік і Віра вже жили разом. Їм не було справи до її повернення це боляче, але одночасно звільняє. Вона підписала, вийшла з судової зали і більше не озирнулася.
Тепер її життя стало іншим наповненим новим змістом, довірою і світлом. Вона знову навчилась вірити людям, знову змогла кохати і дозволила собі бути коханою.
Усе це щастя подарував їй старий сільський будиночок, залишений мудрою бабусею. Олеся тихо зітхнула, поклавши долоню на сильну руку Дмитра.
У нас попереду ціле життя, усміхнулася вона, дивлячись у його теплі очі.
Я люблю тебе, відповів він, стискаючи її пальці. Ти моє натхнення, мій тихий берег.
За вікном вечір торкався неба персиковими та лавандовими відтінками. Тихий потік річки неподалік носив свої води, змиваючи колишні тривоги. У цій тиші народжувалась нова музика музика кохання, що пережило біль. Дві душі, колись заблукані, тепер зєдналися, щоб берегти одна одну.
І саме в цьому найвища правда про справжній дім: його будують не з цегли, а з довіри, підтримки та безмовного розуміння.
