Сьогодні мені виповнилось п’ятдесят, і я раптово усвідомив одну гірку правду.
Сьогодні я переступив поріг п’ятдесяти років, і в цей день мене наче вразила блискавка суворої реальності, від якої стискається серце. Моя донька, Олександра, живе в невеликому містечку під Львовом та заснувала велику сім’ю: шестеро дітей, які народжувалися один за одним, з різницею в рік-два. Вона вийшла заміж ще під час навчання, складаючи іспити з немовлям на руках, а я, її батько, поспішав допомагати, сидів з малюками. Коли вони хворіли, я був поруч — доглядав, втішав, не заплющуючи очей. Тепер, озираючись назад, я розумію: вся важкість лягла на мої плечі, поки Олександра невтомно народжувала одного за іншим. І, чорт забирай, раніше це навіть приносило мені радість! Я насолоджувався роллю дідуся, стежив, як ростуть мої онуки, пишався кожним їх кроком.
Життя склалось так, що незабаром після весілля Олександри мене покинула дружина. Це був удар під дих, але народження першого онука стало моїм порятунком, витягло з темної ями самотності. Потім з’явився другий, третій, четвертий… У цей час я пішов на пенсію за інвалідністю — одна нога з народження коротша за іншу, і здоров’я почало підводити. Я занурився у вирій турбот, забувши, що маю право на власне життя, на свої мрії.
Кілька днів тому на мене звалилась купа особистих справ, що я відкладав місяцями через занятість онуками. Втомлений, але рішучий, я підійшов до Олександри і сказав, що хочу повернутись до себе додому, в свою маленьку квартиру на околиці, і що їй час самій впоратися з дітьми. Але її відповідь мене збила з пантелику:
— Куди це додому? У мене зустріч з подругами, і нікому залишити малюків! Нікуди ти не підеш! Сиди і займайся ними, все одно у тебе справ немає. Подивіться на нього, які важливі “проблеми”!
Я стояв, як громом уражений. Її слова лунали в голові, а всередині все кипіло від образи. Не кажучи жодного слова, я розвернувся і пішов. Нехай хоч раз сама впорається з цим гуртом! Вона їх народила, а не я — їй слід про це здогадатися!
Ця сцена врізалась мені в душу, як розпечений ніж. У певному сенсі Олександра права: моє життя ніби розчинилося в її дітях. Вдома я тільки і роблю, що прибираю та перу — безкінечне коло чужих турбот. Я закинув книги, які колись любив, перестав зустрічатись з друзями. Скільки разів я відмовлявся від зустрічей, посилаючись на онуків, що вони просто махнули на мене рукою і більше не запрошують. Адже я міг би виділити для себе бодай один день на місяць, один клятий день, щоб відчути себе живим!
Так непомітно пролетіло півстоліття мого життя. П’ятдесят років — і що у мене залишилось? Я наче тінь, що живе заради інших, розчинена в їхніх потребах. Але я вирішив: досить. Ніхто не проживе моє життя за мене. Так, я обожнюю своїх онуків, і якщо їм дійсно знадобиться допомога, я прийду. Але зараз настав час для мене самого — час вдихнути на повні груди, а не задихатися у чужих тінях.
Я вже все обдумав: зателефоную старим товаришам, з якими колись рибалив на Дністрі, вийду на довгу прогулянку вздовж річки, може, навіть повернуся до свого давнього захоплення — вирізування фігурок з дерева. У мене є пристрасті, є радощі — малі та великі, які я поховав під горою обов’язків. Я люблю цих малюків всім серцем, але мушу подбати і про себе. Щоб жоден день більше не пройшов марно, щоб я нарешті побачив світло в кінці цього тунелю. П’ятдесят років — це не кінець, а початок, і я маю намір це довести.
