Сьогодні мені виповнилося п’ятдесят років, і я раптом усвідомив одну гірку істину.
Сьогодні я переступив межу півстоліття, і мене неначе блискавкою вразило суворе усвідомлення, що стискає серце. Моя дочка, Соломія, мешкає в невеличкому містечку неподалік Львова і створила велику родину: шестеро дітей, народжених один за одним із різницею в рік-два. Вона рано вийшла заміж, ще завершувала навчання, складаючи іспити з немовлям на руках, а я, її батько, поспішав на допомогу, доглядав за малюками. Коли вони хворіли, я був поруч — виходжував, утішав, не заплющуючи очей. Тепер, озираючись назад, я розумію: уся складність лягла на мої плечі, поки Соломія без упину народжувала одного за одним. І, чорт забирай, раніше мене це навіть тішило! Я насолоджувався роллю дідуся, стежив, як ростуть мої онуки, пишався кожним їхнім кроком.
Життя склалося так, що невдовзі після весілля Соломії від мене пішла дружина. Це був удар нижче пояса, але народження першого онука стало моїм порятунком, витягло з темної ями самотності. Потім з’явився другий, третій, четвертий… У цей же час я вийшов на пенсію через інвалідність — одна нога з народження коротша за іншу, і здоров’я почало підводити. Я занурився у вихор турбот, забувши, що маю право на власне життя, на власні мрії.
Кілька днів тому на мене навалився ворох особистих справ, які я відкладав місяцями, бо був поглинений онуками. Втомлений, але рішучий, я підійшов до Соломії і сказав, що хочу повернутися до себе додому, у свою маленьку квартиру на околиці, і що їй час самій справлятися з дітьми. Але її відповідь приголомшила мене, мов удар хлиста по обличчю:
— Куди це додому? У мене зустріч з подругами, а залишити малюків немає з ким! Нікуди ти не підеш! Сиди та доглядай за ними, все одно у тебе немає важливих справ. Подивіться на нього, які важливі “проблеми”!
Я стояв, мов громом уражений. Її слова луною відбивалися в голові, а всередині все кипіло від образи. Не промовивши ані слова, я розвернувся і пішов. Хай хоч раз самостійно розбереться з цією оравою! Вона їх народила, а не я — пора б їй це усвідомити!
Ця сцена запала мені в душу, як розпечений ніж. У певному сенсі Соломія права: моє життя наче розчинилося в її дітях. Вдома я тільки й роблю, що прибираю та перу — нескінченний вихор чужих турбот. Я закинув книги, які колись любив, перестав бачитися з друзями. Скільки разів я відмовлявся від зустрічей, посилаючись на онуків, що вони просто махнули на мене рукою і більше не кличуть. А я ж міг би виділити для себе хоча б один день на місяць, один клятий день, щоб відчути себе живим!
Так непомітно промайнуло півстоліття мого життя. П’ятдесят років — і що в мене залишилося? Я немов тінь, що живе заради інших, розчинена в їхніх потребах. Але я вирішив: досить. Ніхто не проживе моє життя за мене. Так, я обожнюю своїх онуків, і якщо їм справді знадобиться допомога, я прийду. Але зараз настав час для мене самого — час вдихнути на повні груди, а не задихатися в чужих тінях.
Я вже все продумав: зателефоную старим друзям, з якими колись рибалив на Дніпрі, вийду на довгу прогулянку уздовж річки, можливо, навіть повернуся до давнього захоплення — вирізання фігурок із дерева. У мене є пристрасті, є радості — малі й великі, які я поховав під горою обов’язків. Я люблю цих малюків усім серцем, але мушу подбати і про себе. Щоб жоден день більше не пройшов марно, щоб я нарешті побачив світло в кінці цього тунелю. П’ятдесят років — не кінець, а початок, і я маю намір це довести.
