Пиріг примирення
— Оленко, клянуся, якщо цей Петро Іванович ще раз постукає у стелю, я подам на нього в суд за травлю! — Ігор, стоячи в передпокої, люто витирав сліди собачих лап з лінолеуму. Його голос тремтів від злості, а футболка промокла від поту, незважаючи на прохолодний вечір. Барсик, провинувато виляючи хвостом, жував гумову качку біля дверей.
— Ігорку, тихіше, діти сплять, — Олена, сидячи на дивані з в’язанням, втомлено потерла скроні. Її спиці завмерли, а на колінах лежала недов’язана дитяча шапка. — І не в суд, це занадто. Він просто… прискіпується. Я поговорю з ним, спробую пояснити.
— Пояснити? — Ігор шпурнув ганчірку в відро, його очі блиснули. — Він учора в під’їзді кричав, що Барсик «смердить» і «псує його квіти»! Оленко, наш пес навіть на клумби не ходить!
— Знаю, знаю, — Олена відклала в’язання, її голос був м’яким, але напруженим. — Але він сусід, Ігорку. Якщо почнемо війну, життя не буде. Спеку пиріг, спробую задобрити.
Ігор фуркнув, дивлячись на Барсика, який упустив качку і тепер лизав підлогу.
— Пиріг? — він похитав головою. — Гаразд, пробуй. Але якщо він ще раз напише скаргу в ОСББ, я за себе не ручаюся.
Олена та Ігор, молода пара з двома дітьми — восьмирічним Данилком і шестирічною Софійкою — жили в цій п’ятиповерхівці вже п’ять років. Завівши Барсика, вони мріяли про веселі прогулянки та дитячий сміх, але педантичний сусід зверху, Петро Іванович, оголосив цуценяті війну. Тепер їхній під’їзд став ареною сусідських розборок, а будинок пах не лише собачою шерстю, а й претензіями.
—
Все почалося через тиждень після появи Барсика. Олена, повертаючись з ранкової прогулянки, помітила, що гербери в кадках біля під’їзду, які Петро Іванович поливав з маніакальною точністю, були витоптані. Вона подумала, що це дворові діти, але ввечері в двері постукали. На порозі стояв Петро Іванович — худий, у випрасуваній сорочці, із записником та ручкою, як слідчий на завданні.
— Олено Миколаївно, це ваш пес мої гербери розтоптав? — його голос був сухим, а окуляри блищали у тьмяному світлі лампочки. — Я три роки їх вирощував, а тепер клумба у бруді!
— Петре Івановичу, пробачте, — Олена збентежилася, тримаючи Барсика за нашийник. — Але він завжди на повідку, ми за ним стежимо. Може, це хтось інший?
— Інший? — Петро Іванович примружився, щось занотовуючи. — У під’їзді смердить псиною, сліди лап на кожному поверсі, а ви кажете «інший»! Приберіть собаку, інакше я в ОСББ напишу!
Олена вимусила посмішку, закриваючи двері. Барсик, не розуміючи, ткнувся носом у її коліна. Ввечері вона розповіла про це Ігору, який чистив картоплю на кухні.
— Він що, з глузду з’їхав? — Ігор кинув ножа, його обличчя почервоніло. — Барсик навіть у під’їзді не гавкає! Треба з ним поговорити, Олено, без церемоній.
— Не треба, — Олена похитала головою, помішуючи борщ. — Він самотній, чіпляється з нудьги. Спробую його задобрити, спеку пиріг.
—
Наступного дня Олена спекла яблучний пиріг з корицею і постукала до Петра Івановича. Двері відчинилися, і її зустрів запах меблевого лаку та стерильний порядок: ані порошинки, ані зайА наступного ранку Барсик, ніби зрозумівши, що тепер у нього є союзники, приніс Петру Івановичу його кинуту на лавці рукавичку — тепер вони всі жили мирно, як справжні сусіди.
