«Сьомого липня! Цього не може бути! Збіг Але й імя Андрій. По-батькові інше, прізвище теж» Вона вдивлялася у фотографію, немов шукаючи в рисах обличчя щось знайоме.
У кабінеті відділу кадрів міськради оформили документи на нову працівницю. Завідувачка підняла трубку:
Інно Андріївно, зайдіть, будь ласка! Ваша нова прибиральниця.
Незабаром у дверях зявилась жінка з суворим поглядом.
Це ви? вона окинула Віру оцінюючим поглядом. Я завгосп, Інна Андріївна. А вас як?
Віра та змовкла, почувши німе запитання в очах начальниці. Віра Олексіївна.
Ходіть, покажу, де працюватимете. Вони вийшли у коридор. Вам третій поверх
***
Віра була щаслива. Робота стабільна, зарплата вісім тисяч, ще й премії трапляються.
«До пенсії два роки, а там видно буде. З Дмитром хоча б без біди проживемо. Діти вже свої, розїхались» Раптом вона згадала: «А як нашого мера звати? Ой, соромно, якщо запитають! Треба подивитись на першому поверсі там фото висить»
***
Повертаючись з обіду, вона зупинилась біля стенда.
«Андрій Борисович 1983 року народження».
Ой, та ж він ще молодий! промайнула думка. Сорока немає
І раптом ніби грім.
«Андрій?! 1983-й»
Вона різко обернулась, ще раз прочитала дату:
«Сьоме липня. Цього не може бути! Збіг Але й імя»
Вона вдивлялася у фотографію, немов шукаючи в рисах обличчя щось знайоме.
***
Вечір. Велика трикімнатна квартира, давно вже пусткою здається. Діти розїхались. Чоловік у своїй кімнаті, дивиться футбол. Вона у своїй, з думками, що не дають спокою.
Думки про минуле. Про таємницю, яку нікому так і не розкрила.
У неї був син. До Дмитра. Андрій. Їй тоді ледь виповнилось девятнадцять без грошей, без роботи, у гуртожитку, де дитину годувати було нічим. Витримала півроку і віддала в дитбудинок.
Потім шлюб, дві доньки. Життя пішло своєю дорогою.
А тепер мер. Андрій Борисович. 1983 року.
«Невже це він?»
***
Дні минали. Вона прибирала, мовчки спостерігаючи за життям мерії.
Одного разу він пройшов повз неї високий, впевнений. Кивнув і зник у дверях кабінету.
У неї перехопило дух. Перед очима образ юнака, батька її дитини. Він був веселий, безтурботний. А цей інший. Такий, яким вона колись мріяла бачити свого Віталіка.
Але той зник, дізнавшись про вагітність. Пообіцяв «заробити» і не повернувся.
«Якби я не віддала сина але ж і доньки у мене хороші. Старша у власній квартирі, молода у Києві»
***
У пятницю після роботи зібралися в пустому кабінеті відзначали ювілей колеги.
Раптом двері відчинились.
Любов Олегівно, з днем народження! мер усміхнувся і простягнув подарунок.
Андрію Борисовичу, сядьте з нами! запросила Інна Андріївна.
Він сів поруч із Вірою. Вона наклала йому салату, руки тремтіли.
«Це він»
***
Після того, як мер пішов, Катя, найдовічніша співробітниця, почала розповідати:
Ви знаєте, що йому не рідні батьки? Виявилось під час виборів. Але він ніколи не шукав справжніх
Віра мовчала. На душі було і боляче, і радісно.
«Синку я тебе не турбуватиму. Просто буду поряд».
