«Сьоме липня! Це неможливо! Просто збіг. І ще імя Андрій. Побатькові та прізвище інші. Ніби усиновлювачі можуть змінити навіть імя» довго вивчала портрет чоловіка, ніби шукала в ньому знайоме обличчя, занурена в кольорову мряку сна.
У відділі кадрів Львівської міської ради інша жінка, сповнена бюрократичної тяжкості, підписала наказ про прийом нової співробітниці. Потім підхопила телефон і промовила:
Квітка Андріївно, зайдіть до мого кабінету! У мене ваша нова колега.
Квітка, мовчки піднявшись по сходах, увійшла і одразу спитала жінку, що вже мала кілька зморшок:
Ви нова прибиральниця?
Так.
Я завгосп, звуть мене Інна Андріївна, представилась начальниця і, не втрачаючи часу, продовжила. А вас як звати?
Зоряна, виправилася новачка, визираючи мовчазний запит у очах Інни. Зоряна Петрівна.
Підійдемо, покажу робоче місце, вони вийшли, розмовляючи про поділ поверхів. За вами буде третій поверх
***
Зоряна здавалася в захваті: «До пенсії два роки, а тут ще й після пенсії можна працювати. Вісім тисяч гривень і іноді премії. З Дмитром, який вже живе у нашій квартирі, діти розійшлися, а я навіть не памятаю, як звуть мера! Ой, який сором, якщо спитають! Обрізуючи обід, я вже бачу на першому поверсі портрети всіх мерів. Чому я це пропустила?»
Повертаючись з їдальні, вона пройшла повз скриншот з іменем керівника міста: «Андрій Борисович, 1963 рік народження».
Ой, він ще зовсім молодий, йому навіть сорока не виповнилося, зітхнула Зоряна, і раптом згадала. Андрій?! 1963
Вона зупинилася, перечитала дату:
«Сьоме липня! Це неможливо! Просто збіг. І ще імя Андрій»
Знову вивчала портрет, немов в пошуках сімейного вигляду.
***
Новий робочий день розтікався, а сторонні думки відступали в туман.
Увечері вона довго балакає з чоловіком. Після цього він відправляється до своєї кімнати дивитися матч, а вона у свою. У їхній просторий трикімнатній квартирі діти давно розійшлися, і простір наповнився тишею. Чоловік іноді ще лягає з нею, але все рідше.
Тепер, лежачи у власній кімнаті, її думки крутяться, наче хмари над полем: спогади про юність, про таємницю, яку вона ніколи не розповіла чоловікові. У неї був син, і його звали Андрій. Коли їй було девятнадцять, без грошей та роботи, у гуртожитку технікуму, вона змушена була віддати його в дитячий будинок після шести місяців.
Три роки потому вона вийшла заміж за Дмитра. Про минуле вони не розпитували один одного. Вони мали дві донечки. Одна навчалась в університеті у Харкові, там же вийшла заміж; діти вже ходять у школу. Інша оселилася в Києві.
Зоряна ніколи не отримала вищу кваліфікацію. Останні двадцять років працювала завгоспом у Дніпровському заводі. Коли завод збанкрутував, усіх звільнили. Тоді подруга її дочки запропонувала роботу в мерії прибиральницею. Вона погодилась.
Тепер мером став Андрій Борисович, 1963 року народження. Зоряна не скаржиться на своє життя, проте ще й роками згадує свого сина, який іноді зявлявся у снах. Вона хоче переконатися, що це саме її дитина і що у нього все гаразд.
***
Кілька днів минуло. На своєму поверсі Зоряна прибирала, коли прозвучали голоси перед нею зявився Андрій Борисович, в розмові зі співробітниками. Після погляду на неї він кивнув і пройшов мимо, не перестаючи говорити.
У її уяві миттєво постала постать Віталія, хлопчика, в якого вона була закохана сорок років тому. Тоді він був веселий і легковажний, а вона уявляла його суворим, діловим. Тепер, спостерігаючи за мером, вона зрозуміла, що саме таким і хотіла бачити свого Віталія у молодості. Той колись зник, сказавши, що підеш працювати за кордоном, і так і не повернувся.
«Чи може Андрій Борисович бути моїм сином? Якщо б я не віддала його в дитбудинок, можливо, усе було б інакше. Мої донечки успішні, старша заміжня, має простору квартиру, машину; молодша теж щаслива. А сина немає. Якщо б я тоді не вийшла заміж за Дмитра, можливо, і його життя було б іншим. А можливо, Андрій Борисович не мій син, а просто ще один випадковий збіг у цьому безмежному соні. Але чи важливо? У нього є батьки, які, мабуть, досі не сказали йому, що він не їхній. Його дитинство, хоч і коротке, було щасливим. Які несподівані шляхи ведуть простого хлопця до посади мера?»
***
Після обіду до Зоряни підбігла молода колега Ольга:
Привіт, тітка Зоряно!
Привіт!
У пятницю будемо святкувати день народження Люби, вона працює на шостому поверсі, виповнюється сорок пять. Приєднаєшся?
Звичайно! посміхнулася Зоряна.
Тоді внеси двісті гривень і принеси якийсь оригінальний салат.
Добре, вона дістає готівку і передає двісті гривень.
Ольго, звикни називати мене просто Зоряно, ми ж колеги.
Звісно, Зоряно!
***
У пятницю колеги зібралися на сьомому поверсі. Один кабінет залишився вільним, і вони накрили столик. Як і в будьякому офісі, кожен підняв келих, виголосив короткий тост, потім випив ковток червоного вина.
Раптом двері розчинилися, і зайшов Андрій Борисович. Він усміхнувся і простягнув коробочку:
Любов Олегівна, з ювілеєм! сказав він, підносячи подарунок.
Із очей іменинниці скисли сльози.
Андрій Борисович, сідайте з нами! кликнула завгосп.
Тільки на мить, погодився він, сідаючи поруч із Зоряною.
Вона швидко наклала на чисту тарілку салат, шматочки ковбаси, розлила в келихи вино. Мер виголосив тост, а Зоряна спостерігала за ним, відчуваючи, як у серці все дрімає. Нарешті вона зрозуміла: це її син, сумніви зникли.
***
Андрій провів за столом близько двадцяти хвилин, попрощався і вийшов.
Ось яка людина! прокоментувала Катерина, довго працююча у мерії, знавша всі новини. Колишньому меру не спало б сидіти з нами.
Андрій Борисович давно тут? запитала Зоряна.
Рік, памятаєш, ми вибирали його минулого року?
Зоряна не згадувала, адже все вирішував чоловік.
Ви, мабуть, знаєте, що його батьки багаті, впливові, продовжила Катерина. А ви в курсі, що вони не його біологічні батьки?
Що? здивувалась Люба.
Це виявилося два роки тому, коли він готувався до виборів. Кажуть, він сам того не знав, і не реагував.
Звідки ти все це знаєш? спитала Зоряна.
У колишнього мера була заступниця Ольга Павлівна. Вона збирала документи про Андрія, щоб залишити свого чоловіка на посаді. Люди старого меру не обрали.
Чи знає він, хто його справжні батьки? запитала Зоряна.
Схоже, ні. Він любить тих, хто його виховали. Наш мер людина правильна у всіх стосунках.
Зоряна Олексіївна дивилася на двері кабінету, за якими сидів Андрій Борисович. У душі одночасно радість і сум. Радість, бо її син живе добре; сум, бо вона ніколи не зможе обійняти його. «Я не турбуватиму тебе, синку, прошепотіла вона в тиші. Завжди буду поряд у цьому незвичайному сні».
