**Останнє попередження: історія, що змінила все**
Сьогодні я займалася заготовками — солила гриби, коли раптом почула дзвінок у двері. Василя вдома не було — він поїхати у справах і забрав із собою ключі. У хаті, крім мене, була лише наша донечка Оля. «Хто це може бути?» — пробурмотіла я, витерла руки та пішла до дверей.
На порозі стояв хлопчик, років десяти. Незнайомець. В охайній сорочці, з рюкзаком за плечима, але очі… дорослі, сповнені чогось серйозного.
— Добрий день, — ввічливо промовив він. — Ваш чоловік вдома?
Я розгубилася.
— Вітаю. Немає… А нащо він тобі? Можу я допомогти?
— Ні. Лише він. Справа важлива.
Серце стиснулося. Я навіть не знала, що відповісти.
— Зайду пізніше. Коли він зазвичай дома?
— То їде, то повертається… А ти хто? Що трапилося?
— Поки нічого. Але може статися. До побачення.
Я провела його поглядом. Що за дивина? Нащо моєму чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Цілий день не знаходила собі місця. А ввечері, коли Василь повернувся, розповіла все.
— До нас сьогодні приходив хлопчик. Років десять. Казав, що тобі терміново потрібно поговорити. Більше нічого не сказав.
— Що за нісенітниця? Я його не знаю. Можливо, помилився?
— Ні, він чітко назвав твоє ім’я. Казав, що лише тобі може передати.
Василь знизав плечима та пішов у душ. А мене не полишали тривожні думки. Хто цей хлопець? Може… його син? Від колишньої? Бо ж у нього були жінки до мене… В голові спалахнуло ім’я — Наталя. Колись Василь ледь не одружився з нею. Чи не вона?
Наступного дня я обережно завела розмову:
— Василю, а пам’ятаєш ту дівчину, з якою ти майже одружився? Як її звали?
— На що тобі? Забув і знати не хочу. Наталка.
— Просто цікаво. Ти ж про мого колишнього знаєш, а я — про твоїх майже нічого.
Я одразу почала шукати Наталю в соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося — нічого не знайшла. Залишалося чекати, чи повернеться той хлопчик.
Через кілька днів Василь сказав, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а шеф просить саме мене.
Я напружилася. Василь уже роками не їздив у відрядження. І слова хлопчика лунали в голові: «Може щось трапитися». Інтуїція шептала — щось не так.
І ось, напередодні від’їзду, той самий хлопчик знову постукав у двері. Я запросила його до хати.
— Слухай, скажи мені, що мав передати. Я його дружина. Обов’язково все розповіму. Як тебе звати?
— Дмитро. Розумієте… Мама уві сні сказала, щоб я терміново попередив вашого чоловіка — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Димо, що ти кажеш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею зв’язані… Вона дуже мене любила. Батька я ніколи не бачив. А маму — лише на фото. Але недавно вона почала часто снитися. Назвала вашу адресу. Попросила сказати лише йому…
Я замовкла. Холод пройшов по спині.
— А ти знаєш, хто він для твоєї мами?
— Ні. Але вона сказала — він не повинен їхати. Ні в якому разі.
Я проводжала хлопчика і, зачиняючи двері, відчула, як у грудях росте паніка. У містику я не вірила… Але це було занадто реально.
Наступного дня Василь виїхав. Я намагалася заспокоїти себе роботою. А потім — дзвінок.
— Ганю, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Стався дивний випадок.
— Що?! Що трапилося?
— Я їхав. Слухав музику. І раптом на дорогу вийшла жінка. Несподівано. Я вивернув кермо, врізався у відбійник… А машина переді мною перекинулася. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.
— Боже…
— Не знаю, хто вона. З’явилася нізвідки. І зникла. Але якби не вона — мене б не було.
Ввечері Василь повернувся.
— Ти не думаєш, що це могла бути… та жінка? Мама Дмитра?
— Ганю… Це збіг. Якась містика.
— Ні, Василю. Це не збіг. Я відчуваю.
Наступного дня він сказав:
— Я все зрозумів. П’ять років тому я йшов повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялися зайти. А я не витримав — увірвався у вогонь. Виніс хлопчика. А його мами вже не стало…
Ми вирішили піти за адресою. Нас зустріла бабуся Дмитра.
— Так, він живе тут. Мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… Він багато чого не пам’ятає. Лише фото залишилися. Але вона йому сниться. А мені — ні.
— Вона врятувала мене…
— Марія завжди була особливою. Хочете подивитися на фото? Ось, дивіться…
На знімку була вона. Та сама. Василь впізнав її одразу.
У двері зайшов Дмитро.
— Вітаю. Мама сказала, що ви живі. Вона рада. Але попросила— Дякую, Дмитре, і передай своїй мамі, що я ніколи не забуду її попередження.
