Попередження зі сну: історія, яка змінила все
Оксана стояла біля плити, готуючи узвар, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Тараса, не було вдома — він поїхав у справах і взяв із собою ключі. У хаті, окрім неї, була лише їхня донька Софійка.
— Хто ж це може бути? — пробурмотіла Оксана, витираючи руки й ідучи до дверей.
На порозі стояв хлопчик, років десяти. Незнайомий. У чистій сорочці, з рюкзаком за спиною, очі — як у дорослого, сповнені чогось важкого.
— Доброго дня, — чемно сказав він. — Мені потрібен ваш чоловік. Він вдома?
Оксана збентежилась.
— Вітаю. Ні, його зараз нема… А навіщо він тобі? Може, я можу допомогти?
— Ні. Тільки він. Розмова серйозна.
Серце Оксани стиснулося. Вона навіть не знала, що відповісти.
— Я зайду пізніше. Коли він зазвичай повертається?
— То приїде, то поїде… А ти хто взагалі? Що трапилося?
— Поки нічого. Але може трапитись. До побачення.
Оксана провела його поглядом. Що за дивовижа? Навіщо її чоловікові ця дитина? І звідки він його знає? Весь день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Тарас повернувся, вона відразу все розповіла.
— До тебе сьогодні приходив хлопчик. Років десяти. Сказав, що тобі треба терміново поговорити. Більше нічого не пояснив.
— Що за нісенітниця? Я його не знаю. Може, переплутав?
— Ні, він упевнено назвав тебе. Казав, що ти йому потрібен особисто.
Тарас знизав плечима й пішов у душ. А Оксану не полишали тривожні думки. Хто цей хлопець? Може, це… його син? Невідомий, позашлюбний? У Тараса ж були інші жінки… В голові мелькнуло одне ім’я — Ярина. Колись він ледь не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І не сказала?
Наступного дня вона обережно завела розмову:
— Тарас, а пам’ятаєш ту, з якою ви мало не одружилися? Як її звали?
— Оксано, нащо це? Забув і знати не хочу. Ярина.
— Просто цікаво. Ти ж знаєш про мого колишнього, а я — майже нічого про твоїх.
Оксана одразу почала шукати Ярину в соцмережах. Але прізвище, мабуть, змінилося, і пошук не дав результатів. Залишалося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Тарас повідомив, що їде у відрядження.
— У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович наполіг на мені.
Оксана напружилася. Тарас уже давно не їздив у відрядження. Чомусь їй не давали спокою слова хлопчика: «Може щось трапитись». Інтуїція кричала — щось не так.
І ось напередодні від’їзду Тараса той самий хлопчик знову постукав у двері. Оксана швидко запросила його до хати.
— Слухай, скажи мені, що ти хотів йому передати. Я його дружина. Я точно все розповім. Як тебе звати?
— Вітя. Розумієте… Мені мама уві сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові — йому не можна їхати. Інакше його не стане.
— Вітю, що ти говориш? Яка мама?..
— Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею зв’язані… Вона дуже мене любила. Я тата ніколи не бачив. А маму — лише на фотографіях. Але нещодавно вона почала часто снитися. Назвала адресу. Попросила сказати тільки йому…
Оксана мовчала. По тілу пробіг холод.
— А ти знаєш, хто він для твоєї мами?
— Ні. Але вона сказала — він не повинен їхати. Ніяк.
Оксана провела хлопця і, зачиняючи двері, відчула, як у грудях наростає паніка. У містичне вона не вірила… Але це було занадто конкретно.
Наступного дня Тарас виїхав. Оксана намагалася заспокоїти себе роботою. А вже після обіду — дзвінок.
— Оксано, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Був дивний випадок.
— Що?! Що трапилося?
— Я їхав. Слухав музику. І раптом прямо на дорогу виходить жінка. Несподівано. Я відвернув, врізався у відбійник… А машина переді мною підлетіла у повітря. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.
— Боже…
— Я не знаю, хто вона. З’явилась нізвідки. І зникла. Але якби не вона — мене б не було.
Увечері Тарас повернувся додому.
— Ти не думаєш, що це могла бути… та жінка? Мама Віті?
— Оксано… Це збіг. Якась містика.
— Ні, Тарасе. Це не збіг. Я відчуваю.
Наступного дня Тарас сказав:
— Я все зрозумів. Я пригадав. П’ять років тому я йшов повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялись увійти. А я не витримав — забіг у вогонь. Вивів хлопчика. А його мами вже не стало…
Вони вирішили піти за адресою. Їх зустріла бабуся Віті.
— Так, він живе тут. Це мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… Він нічого не пам’ятає— Спасибі вам… І дякуйте вашій мамі — вона врятувала мене тепер, — тихо промовив Тарас, коли Вітя вийшов провести їх до вулиці.
