Мене звуть Соломія. Історія моєї родини — це клубок болю та втрат. Коли мені було п’ять років, мої батьки розлучилися. Мати подала на розлучення, закохавшись в іншого чоловіка. Незабаром вона вдруге вийшла заміж. Тато ж ніколи не забував про мене: платив аліменти, забирав на вихідні до свого будинку в передмісті Житомира. Його любов була моїм спасінням у ті важкі роки.
Пізніше батько одружився з жінкою на ім’я Марія, удовою з двома дітьми від першого шлюбу — Михайлом і Ганною. Я швидко з ними подружилася. Вихідні у тата стали для мене святом: я відчувала себе частиною їхнього затишного світу. Повертатися до мами не хотілося — там усе було інакше.
Мати народила двох дітей від нового чоловіка — хлопчика й дівчинку. Разом із вітчимом вони почали бізнес, але спроба провалилася. Борги наростали, як сніжна лавина. Їм довелося продати велику квартиру в центрі Житомира й переїхати у тісну двокімнатну хатинку на околиці. П’ятеро людей у двох кімнатах — життя стало нестерпним.
Вітчим почав пити. Мати пішла на роботу, а я, ще підліток, залишилася доглядати за молодшими братом і сестрою. Це зламало мене. Одного разу я зіграла речі й поїхала до батька. З того часу я більше не бачила матір. Знала лише, що брата й сестру забрали до дитбудинку, а її позбавили батьківських прав. Вітчим зник з їхнього життя.
У батька я ожила. Марія та її мати, бабуся Ольга, прийняли мене як рідну. Роки минали, і от мені вже 34. Я заміжня, у мене двоє дітей. Михайло і Ганна теж завели сім’ї. Ми стали справжньою родиною, пов’язаною не лише кров’ю, а й теплом.
Коли померла бабця Надія, мамина мати, вона залишила мені у спадщину свій будиночок у тихому селі під Житомиром. Через рік пішов із життя батько. Він заповів свою міську квартиру Михайлу й Ганні, а мені — авто. Ще був недостроєний літній будиночок. Ми вирішили не продавати його, а відремонтувати, щоб збиратися там усією родиною.
І от, коли я цього найменш очікувала, з’явилася вона — моя мати. Минуло 20 років з нашої останньої зустрічі. Вона знайшла мою адресу й прийшла до мене, наче нічого й не сталося.
«Чула, бабуся лишила тобі хатину, — почала вона без запрошень. — А що дісталося від батька? У тебе є брат і сестра! Де справедливість? Це не твій спадок, а наш спільний. Продай усе, і поділімо гроші на трьох.»
Я завмерла, не вірячи своїм вухам. Ця жінка, яка кинула мене, тепер вимагає ділити те, що мені дороге?
«Я нічого ділити не буду, — різко відповіла я. — Іди геть.»
Можливо, це жорстоко, але я не відчуваю провини. Вона для мене чужа. Її діти від другого шлюбу — теж. Моя справжня родина — це Михайло, Ганна, Марія. Вони були зі мною усі ці роки, ділили радощі й горе.
Ми закінчили ремонт літнього будинку. Тепер це наш затишний куточок, де ми збираємося з дітьми, Михайлом, Ганною та Марією. Там ми сміємося, згадуємо батька, бабусю, будуємо плани. А мати? Вона лишилася в минулому, разом із своїми вимогами й образами. Я нічого їй не винен, і моє серце спокійне.
Життя вчить нас: справжні родинні зв’язки вимірюються не кров’ю, а любов’ю, яку ми даруємо один одному.
