Ось як було…
— Оленко, мені брат Богдан дзвонив, — зайшов у кухню Микола. — Він із Яриною хочуть заїхати у суботу. Тільки самі, без дружин. Каже, треба поважну розмову мати.
— Цікаво, про що ж це так серйозно, що навіть без дружин? — прищурилася Оксана. — Хоча, знаєш що, не треба гадати. Я вже знаю. Про спадок. Пройшло два місяці — от вони й дозріли.
Микола мовчки кивнув. Він і сам це відчував з того часу, як тітка Марія переписала на них із Оксаною та їхньою донечкою Софійкою квартиру у центрі та хатку під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли та захворіла. Інші ж родичі тільки приїжджали літом на дачу, а коли вона просила відвезти її туди подихати свіжого повітря — усі раптом були “зайняті”.
У суботу, рівно о четвертій, Богдан і Ярина з’явилися на порозі. Без зайвих слів сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про ту хату, — одразу почав Богдан. — Квартира — гаразд, нехай ваша. А от дача… Ми ж за нею весь цей час доглядали.
— Ні, — холодно відповіла Оксана. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка вас кликала — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахувала Ярина.
— Зате претензії є, — сказав Микола. — Дивно, правда?
— Ви хоть на дачу її вивозили? — з їдкотою кинула Ярина.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівки в санаторій, — спокійно відповіла Оксана. — І ми у заповіті. Це наша спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Богдан. — Ради кількох метрів у старій хаті ви сваритеся з родиною?
— Якщо це старий хлів — то чого ж ви так за нього тримаєтесь? — спокійно парирував Микола.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Миколо?! Ми приїхали з Віктором за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на воротах, і в хаті. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Оксаною — завітайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Микола повернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони туди помчать?
— Ти що, не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б усе до останнього цвяха.
Хату вони продали. Разом із квартирою купили трикімнатну у Херсоні, у новобудові біля самого моря. До пляжу — хвилин десять на машині.
Донька Софійка залишилася жити у тітчиній квартирі, вчиться на другому курсі. Микола влаштувався в порт, Оксана — у школу. Здавалося б, почалося нове, спокійне життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони розривалися. Родина, яка роками про них не згадувала, раптом “згадала”. Першою подзвонила Ярина:
— Ви нас дачі позбавили, тепер їхати нікуди. Тому збираємось до вас у липні. Уся наша сім’я і онук Богдана з нами.
— Ярино, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не готель тримаємо. Хочете відпочити — шукайте житло завчасно.
— А ти ціни у Херсоні бачила?!
— Не бачила. Але якщо дорого — відпочивайте дедешевше. Сюди не треба. Ми гостей не приймаємо.
— Тобто батьків дружини прийняли, а рідну сестру — ні?!
— То були батьки Оксани. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — дякуємо, не треба.
— Ось побачиш! Залишитесь самі — і ніхто про вас й не згадає!
— Не переживай. З того часу, як ми переїхали, у нас стільки «родичів» з’явилося, що на два будинки вистачить. Усі згадують про нас з травня по вересень. А решту року — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою у житті.
