Спадщина біля моря — коли рідні стають чужими
— Оленко, дзвонив мій брат Богдан, — промовив Тарас, заходячи до кухні. — Він із Мар’яною збираються заїхати до нас у суботу. Тільки удвох, без дружин. Каже, хоче поговорити серйозно.
— Цікаво, про що ж це він так поважно, що навіть без дружин і дітей? — примружилася Оксана. — Хоча, ні, не гадай. Я й так знаю. Про спадщину. Минуло два місяці — ось вони й дозріли.
Тарас мовчки кивнув. Він відчував це з того самого дня, як тітка Галя переписала на них із Оксаною та їхньою донькою Софійкою квартиру в центрі міста й хату в передмісті. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли та захворіла. Інші ж родичі — тільки приїжджали влітку на дачу, а коли стара просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Богдан і Мар’яна з’явилися на порозі. Без зайвих прелюдій сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про хату, — одразу почав Богдан. — Квартира — гаразд, нехай ваша. Але хата… За нею все цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Оксана. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із неї возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Мар’яна.
— А от претензії тепер у вас є, — сказав Тарас. — Дивно, правда?
— Ви хоч на дачу її вивозили? — з їдкою кинула Мар’яна.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Оксана. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Богдан. — Ради якихось метрів у розвалюючомусь будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це розвалини — то чого ж ви за них так тримаєтесь? — спокійно парирував Тарас.
Наступного дня пролунав дзвінок.
— Ти що, Тарасе?! Ми приїхали з Віталіком за своїми речами на дачу — а там замки поміняні!
— Так. І на воротах, і в хаті. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Оксаною — заїжджайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Тарас обернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони помчать туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не поміняли замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Хату вони продали. Продавши й свою стару квартиру, купили трикімнатну у Херсоні, у новому будинку біля самого моря. До пляжу — десять хвилин автівкою.
Донька Софійка залишилася жити в міській квартирі тітки Галі, навчаючись на другому курсі. Тарас влаштувався працювати в порт, Оксана — викладати в найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Мар’яна:
— Ви нас дачі позбавили, тепер їхати нікуди. Тож збираємося до вас у липні. Уся наша сім’я й онука Богдана з нами.
— Мар’яно, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на го— А ти ціни на готелі у Херсоні бачила?!
