У маленькому селі під Житомиром, де старі яблуневі сади зберігають спогади минулих років, моє життя у 52 роки затьмарене зрадою, яку я не можу пробачити. Мене звуть Оксана, а моя мати, Наталія Петрівна, своїм рішенням про спадщину розбила мені серце. Вона віддала все братові, а тепер дивується, чому я перестала її відвідувати, допомагати та піклуватися. Її здивування — як сіль на рану, а мій біль — ціна за роки відданості, які вона не оцінила.
### Родина, для якої я жила
Я була старшою донькою у сім’ї. Мати виховувала нас з братом Іваном сама, після того як батько пішов, коли мені було 10. Я рано дорослішала: готувала, прибирала, доглядала за молодшим Іваном, поки мама працювала на двох роботах. Вона завжди казала: «Оксанко, ти моя опора». Я пишалася цим, жертвувала своїми мріями, щоб допомогти родині. Іван же ріс безтурботним — він був маминим улюбленцем, її «хлопчиком», якого вона пестила.
Я вийшла заміж, народила двох дітей, але ніколи не забувала про маму. Коли вона хворіла, я возила її по лікарях, купувала ліки, привозила щотижня продукти. Іван, живучи в тому ж селі, рідко з’являвся. Він одружився, завів сина, але його візити до мами були скоріше для показу. Я не осуджувала — думала, що так і має бути: я, старша, беру на себе більше. Але мамине рішення про спадщину перевернуло все.
### Удар, якого я не чекала
Рік тому мама оголосила, що переписала будинок, ділянку та заощадження на Івана. «Він чоловік, йому треба ростити сина, а ти, Оксано, і так упораєшся», — сказала вона. Я оніміла. Будинок, який я допомагала ремонтувати, земля, яку я полола, гроші, які й я сама їй давала — все дісталося братові. Мені не відійшло нічого, навіть символічної частки. Мамині слова були як ляпас: моє життя, моя турбота, мої жертви нічого не варті.
Я намагалася говорити з нею, пояснити, як мені боляче. «Мамо, я ж усе для тебе робила, чому ти так?» Вона відмахнулася: «Не жадій, Оксанко, у тебе чоловік, діти, а Іван — мій син». Її байдужість вбила в мені щось. Іван, дізнавшись про спадщину, лише знизав плечима: «Мама так вирішила». Він не запропонував поділитися, не подякував мені за роки, коли я тягнула все на собі. Їхня змова — мама і брат — стала для мене зрадою, яку я не можу забути.
### Мій біль і розрив
Після цього я перестала їздити до мами. Не дзвоню, не привожу їжу, не питаю, як вона. Мої діти, Марічка та Тарас, питають: «Мамо, що з бабусею?» Я не знаю, як пояснити, що бабуся обрала їхнього дядька, а не мене. Чоловік, Андрій, підтримує: «Оксано, ти не зобов’язана терпіти таке». Але всередині я розриваюся. Мені 52, і я теж втомилася — від роботи, від турбот, від життя. Я теж потребую підтримки, але мама цього не бачить.
Вона дзвонить, скаржиться подругам, що я «кинула її». «Оксана така невдячна, я її виростила, а вона відвернулася», — говорить вона, і плітки доходять до мене. Невдячна? Я віддала їй 30 років свого життя, а вона віддала все братові, який з’являвся раз на місяць. Її здивування — це глум над моїм болем. Я не жадібна, мені не потрібен її будинок. Мені потрібна справедливість, визнання, любов, яких я не отримала.
### Остання крапля
Нещодавно Іван завітав до мене. «Мама погано себе почуває, приїжджай, допоможи», — сказав він. Я запитала: «А ти чому не допомагаєш? У тебе ж тепер вся її спадщина». Він щось буркнув про зайнятість і пішов. У той момент я зрозуміла: нічого не зміниться. Мама і брат вважають, що я повинна служити їм, навіть після того, як вони мене відкинули. Я більше не поїду. Нехай Іван, з його будинком і грошима, бере на себе турботу.
Я відчуваю провину — мама старіє, їй важко. Але я не можу переступити через себе. Її рішення про спадщину — це не просто гроші чи будинок, це її вибір, де я виявилася непотрібною. Я не можу вдавати, що все гаразд, коли моє серце розбите. Мої діти, мій чоловік — ось моя родина, і я буду жити для них, а не для тих, хто мене не цінує.
### Мій крик про справедливість
Ця історія — мій крик про право бути почутою. Наталія Петрівна, можливо, не хотіла мене образити, але її вибір знищив наш зв’язок. Іван, можливо, не розуміє, як мені боляче, але його байдужість — частина цієї рани. У 52 роки я хочу жити для себе, для тих, хто мене любить. Нехай мама дивується, нехай плітки розповзаються селом, але я не повернуся. Я — Оксана, і я обираю свою гідність, навіть якщо це означає втратити матір.
