Тіні минулого: подорож до родинного тепла
Олег з Олесею готувалися до поїздки до її батьків у невелике містечко на березі Десни. Олег був похмурий, його обличчя вкривали сумні думки, а рухи були напруженими. Їхній шестирічний син Данило носився квартирою, переповнений радості перед поїздкою на поїзді. Нарешті, після довгої дороги, вони вийшли на перон маленького вокзалу, де повітря було пройняте ароматом річки та смереки. Батьки Олесі вже чекали на них.
«Ви з дороги, мабуть, втомилися та й проголодалися, — промовила мати Олесі, міцно обіймаючи доньку. — Зараз повечеряємо, а потім підете гуляти містом!»
«Ганно Василівно, боюся, нічого не вийде, — різко відповів Олег, кинувши швидкий погляд на дружину. — Данило скоро ляже спати.»
Ганна Василівна здивовано підняла брови.
«То ми з онуком посидимо! Що тут такого?» — заперечила вона, не розуміючи, чого зять такий напружений.
Олег насупився, а Олеся легенько стиснула його руку, намагаючись пом’якшити обстановку.
Тиждень тому Олеся отримала дзвінок від матері.
«Приїжджайте до нас наступного тижня, — благала вона. — Ми так за вами і Данилом сумую!»
Олег, почувши про це, одразу похмурів.
«Я не хочу нікуди їхати!» — різко сказав він, відводячи погляд.
Олеся, збентежена його реакцією, сіла поруч і заглянула йому в очі.
«Олеже, що з тобою? У нас відпустка, хіба ми не можемо відвідати моїх батьків? Вони бачили Данила лише раз, на нашому весіллі! Хіба це справедливо?»
Олег важко зітхнув. Він знав, що дружина має рацію, але поїздка до її батьків викликала в ньому глухий спротив. Його власні батьки, які жили неподалік, вже встигли його втомити своїми настановами.
«Олесю, може, у наступному році поїдемо?» — пробурмотів він.
Олеся рішуче похитала головою.
«Ні, обов’язково! Поїзд у середу, квитки вже куплені. Ти ж сам казав, що не проти поїздки. Що трапилося?»
«Нічого», — буркнув Олег, відвертаючись до вікна.
«На тиждень, — додала Олеся, намагаючись його заспокоїти. — А потім поїдемо на море. Я вже почала збирати речі, дорога далека.»
Олег лише зітхнув, заглиблюючись у свої думки.
Його батьки були суворими людьми. Мати постійно його контролювала, навіть тепер, коли він уже давно одружений і виховував сина. Вона втручалася в його життя, вказуючи, як жити і виховувати Данила. Батько, Василь Петрович, був не кращим — його девізом було: «Будь завжди першим!»
Ще в школі, якщо Олег приносив оцінку нижче п’ятірки, вдома його чекала година бесіди про те, що «такими темпами він нічого не досягне». Покарання у вигляді заборони гуляти чи відбирання комп’ютера були звичною справою.
Ці нескінченні повчання зруйнували будь-яку близькість із батьками. Навіть зараз Олег неохоче їздив до них у гості і ніколи не дзвонив першим.
Він думав, що у всіх так: батьки — це ті, кого доводиться терпіти. Але в Олесі він помічав інше. Вона могла годинами балакати з матір’ю, ділячись радощами та турботами, розповідаючи про Данила. Олег вважав це просто звичкою, яка незабаром пройде. Він ніколи не розпитував про її батьків, обмежуючись сухим «передай привіт».
«Олеже, як я рада, що ми їдемо до них! — сказала Олеся того ж вечора, сяючи від щастя. — Я так за ними сумувала!»
Олег лише знизав плечима. Сам він був би щасливий ніколи більше не бачити своїх батьків.
«Дивна ти, — кинув він. — Я б своїх років десять не бачив!»
Олеся зі співчуттям подивилася на чоловіка. Вона знала його батьків і не могла сказати, що вони їй подобалися. Їй було важко в їхньому будинку, де свекор знову лаяв Олега чи Данила, а свекруха командувала усіма. Олеся розуміла почуття чоловіка, але її батьки були зовсім іншими.
«Олеже, не ображайся, але мої мама і тато не такі, як твої, — ніжно сказала вона. — Вони мене люблять.»
Олег перекривився.
«Так, мої теж так казали, коли я був маленьким, — пробурмотів він, повторюючи слова батька: — «Ми все робимо для твого блага, ми тебе любимо». Але любові там не було й краплі.»
Олеся обняла чоловіка, заспокійливо погладивши його по плечу, але мовчала, розуміючи, що зараз він не готовий її слухати.
Дні проминули швидко. Олеся збирала речі, передчуваючи зустріч із родиною. Олег ходив похмурий, а Данило, заражений маминою радістю, бігав по будинку, мріючи про поїзд.
Нарешті вони вийшли з вагона на вокзалі.
«Треба взяти таксі, — стурбовано сказав Олег, тримаючи сумки.
«Навіщо? Нас тато зустріне!» — здивувалася Олеся.
Олег стиснув губи. Його батько ніколи не подумав би зустріти його з поїзда.
«Тато! Ось він, ідемо!» — Олеся радісно помахала рукою чоловіковОлег ледве встиг підхопити сумки, коли в натовпі побачив усміхненого чоловіка, який вже йшов до них широкими кроками.
