**Тінь минулого в порожньому домі**
У холодний вечір у містечку Яворів, де ліхтарі кидали тьмяні відблиски на мокрий асфальт, Олесь сидів у тиші своєї квартири, міцно стискаючи телефон. Аудіозапис, який надіслала його дружина, лунав у голові, наче відлуння розбитого життя:
«Олесю, будь ласка, збережи це для дітей. Передай їм, що я їх люблю. Завжди кохатиму.
Мої рідні, мої найдорожчі…
Як мені боляче зараз, як нестерпно важко. Я почуваюся найсамотнішою жінкою на світі. Ніхто не знає, що діється в моїй душі, крім мене самої. Ніхто не бачить, як мені страшно й пусто. Моя душа розривається від болю, але я тримаю все в собі, щоб ви, мої кохані, не побачили мого розпачу.
Щоранку я прокидаюся з каменем на сердці, а засинаю з ще більшим тягарем. Я постійно думаю, як повернути радість, як знову стати тією, ким була. Але кожен день приносить нові випробування, і я не бачу виходу з цього кола.
Чому я зраджую тобі, Олесю? Це питання мучить мене щеночі. Я шукаю відповіді в книгах, у розмовах, у молитвах, але ніщо не допомагає. Я тону в сумнівах і страхах.
Ти заслуговуєш кращого, Олесю. Ти завжди був чудовим чоловіком і батьком, намагався дати нам усе. Але я не можу бути тією жінкою, якою ти хочеш мене бачити. У мені пустота, і жодні слова не можуть її заповнити.
Мої діти, ви — моє все. Я люблю вас усім серцем, але моя любов не заглушує цей біль. Кожен ваш погляд, кожне слово нагадують мені, яка я негідна мати. Як мені соромно перед вами!
Іноді я думаю, що краще піти з вашого життя. Нехай батько знайде жінку, яка кохатиме його так, як він заслуговує. Нехай ви ростете у сім’ї, де немає брехні. Але думка про те, що я втрачу вас, повертає мене в жах.
Що робити? Як вибратися з цього лабіринту болю? Де шукати порятунок? Ці питання не дають мені спокою. Я готова на все, аби повернути собі мир.
Сподіваюся, ви мене зрозумієте. Прощавайте».
—
Ще вчора Олесь стояв біля вікна, дивлячись на сплячий Яворів. Ліхтарі відбивалися у калюжах, створюючи ілюзію іншого світу — спокійного, впорядкованого. Але всередині його дому панувала тиша, просякнута тривогою і болем.
Олесь завжди намагався жити правильно. Робота, сім’я, дім — усе було збудоване, як фортеця. Але життя знову і знову руйнувало його плани. Три роки тому він вперше зіткнувся із зрадою дружини, Мар’яни. Тоді він почував себе розчавленим, але заради дітей — восьмирічного сина і чотирирічної донечки — вирішив пробачити. Мар’яна клялася, що це більше не повториться, і він повірив. Не тому, що був наївним, а тому, що хотів вірити. Сім’я була для нього святинею, і він був готовий боротися за неї до кінця.
Але тепер біль повернувся, як старий ворог. Та ж рана, той же удар. Олесь не знав, як вчинити. Вигнати Мар’яну? Піти самому? Як пояснити дітям, чому мами більше немає? Він бачив, як розлучення ламає навіть дорослих, що вже казати про малят, для яких світ — це мама та тато.
Він розумів, що емоції не повинні взяти гору. Треба було думати про майбутнВін глибоко зітхнув і схопив ключі від машини, адже знав, що тепер сам має стати для дітей і мамою, і татом.
