Оленка заснула лише під ранок. Коли вона розплющила очі, кімнату заливало сонячне світло, біля ліжка стояв Богдан та усміхався.
— Я всю ніч чекала тебе. Де ти був?
— Маленька моя, бачиш, зі мною нічого не трапилося. Приведи себе до ладу, підемо снідати десь, — сказав Богдан.
Надворі було тепло, як улітку.
— Морозива хочеш? — Не чекаючи відповіді, Богдан підійшов до кіоску та купив Олені улюблений пломбір у вафельному стаканчику.
— У тебе гарний настрій. Виграв у карти? — запитала Оля, облизуючи вершок морозива.
— Не вгадала. У мене з’явилася одна ідея. І для її втілення мені знадобиться твоя допомога.
— Але ти ніколи не брав мене із собою. Що мені робити?
— Нічого. Ти просто маєш бути поруч. Якщо не хочеш, я впораюся сам.
— Ні, я з тобою, — поспішно погодилася Оля.
— Я знав, що ти погодишся. Можеш вибирати білу сукню, — знисхідно сказав Богдан, під впливом доброго настрою.
— Правда? Ти робиш мені пропозицію? — зраділа дівчина й навіть забула про морозиво в руці.
Жодній жінці Богдан не дозволяв навіть заїкатися про шлюб. Але Оля — зовсім інша справа. Вона стала його талісманом, приносила удачу. Рік тому він відбив її у трьох хуліганів.
Оля жила з матір’ю у невеличкому містечку. Після того, як батько пішов, мати запила. Стало ще гірше, коли вона привела в дім чоловіка й сказала, що він житиме з ними. Той почав дивитися на Олю недвозначно, а одного разу навіть спробував укласти її в ліжко. Дівчині вдалося втекти, вона сіла на електричку й опинилася у великому місті.
Грошей немає, рідних теж. Що робити? Куди йти? Своїм збентеженим виглядом вона привернула увагу компанії хлопців, які вічно толклися біля вокзалу у пошуках легковажних жертв. Все могло закінчитися дуже погано, але на її крики прибіг Богдан і відбив дівчину. Відтоді вони були разом.
Оля закохалася в Богдана. Високий, сильний, гарно одягнений, вродливий і усміхнений — одним виглядом він викликав довіру. З ним було спокійно, хоча Богдан не приховував, що займається не зовсім чесними справами. Але в свої справи її ніколи не вплутував.
Вони сіли на лавку біля набережної. На сонці морозиво швидко тануло, вафельний стаканчик розмокав, солодка вода линула на долоню, стікала по руці й капнула на поділ сукні.
— Трясця! — Оля схопилася з лавки й відвела руку з морозивом убік, щоб не забруднитися ще більше.
— Та викинь його вже, — ледачим тоном, прижмурюючись від сонця, ніби ситий кіт, сказав Богдан.
Оля кинула розмоклий стаканчик у смітник, облизала морозиво з руки. «Яка ж вона ще дитина», — з ніжністю подумав Богдан.
— Справа буде вигідною, але треАле тепер Оля знала — щастя не в грошах, а в теплі, яке дарує справжня родина.
