Хата по спадщині
— І як ти на це наважуєшся? — дивувалася донька. — Мамо, ти ж там будеш сама в цьому селі, не страшно тобі?
— Скрізь є люди, — спокійно відповідала Ганна Василівна. — Я і там знайду собі друзів, ти тільки не хвилюйся. А тебе я завжди чекатиму в гості. Вже до міста точно не повернуся. Я пенсії чекала, як нагороди. І хата гарна знайшлася. Навіть у розстрочку. Хіба не диво?
Настрій у Ганни Василівни був чудовим. Мало того, що вона здійснила свою мрію — купила хату в селі недалеко від міста, так була ще одна причина від’їзду. Доньці вже виповнилося тридцять, а вона досі не могла знайти пару. Тому Ганна Василівна й вирішила залишити їй квартиру, щоб дівчина влаштувала своє особисте життя.
— Господарюй тут, а я в гості заходитиму, коли на базар чи до магазину їздитиму, — обійняла вона Олену та сіла в автобус, який помчав її до мрії.
У селі Ганна швидко освоїлася. Зовсім не сумувала вона за міською квартирою, адже раніше часто проводила час на дачі, яку вже продала. Село було добрим: з магазином, автобусним сполученням, навіть з фельдшерським пунктом і бібліотекою.
— Красота! — любила голосно повторювати Ганна, виходячи вранці на ґанок. Сусіди були відзивливі, пропонували допомогу, але вона відмовлялася — хотіла все робити сама.
До того ж перший час часто приїжджала Олена, яка не могла звикнути до відсутності матері. Жартувати — прожили разом стільки років, а тепер Олені треба було створити сім’ю, щоб не засмутити маму. Так їй наказала сама Ганна Василівна.
Весна видалася теплою та вогкою.
— Це добре, — говорив сусід Ганни, семидесятирічний пенсіонер Петро Петрович. — У вогку землю сіяти — саме те. Урожай буде.
А Ганна Василівна не лише впоралася з городом, але й завела курей та качок — хлів був у доброму стані. Вона, мов на крилах, літала зранку: годувала птахів, відчиняла теплицю, полола, а її міський кіт Шатан ішов за нею слідом, прискіпливо поглядаючи на курку та півня.
— Нічого, Шатуне, до хорошого швидко звикають. Ось і ти, бачу, вже хазяїном тут ходиш. Молодець.
Незабаром до Ганни прибилася бездомна собака Цяпа, яка раніше блукала селом — хто що дасть. Але Ганна взяла її до себе, і вже собака нікуди не пішла, дивлячись щасливими очима на добру господиню, яка щоранку насипала їй каші з м’ясними обрізками.
Цяпа оселилася під ґанком, а потім Петро Петрович змайстрував їй будку. У селі почали говорити про нову сусідку як про добру й господарську жінку, посміхалися їй при зустрічі.
А донька Олена довго не могла звикнути до від’їзду матері, ніби відчувала провину.
— Як же мені тебе відповісти, мамо? — питала вона, приїжджаючи на вихідні.
Та коли Олена зустріла свого Андрія, то зрозуміла мамину жертву. Вона вийшла заміж, а через рік народила донечку Софійку.
— Ось і віддячила мені, — сміялася задоволена бабуся Ганна. — Наш рід триває! Онученько, як же добре… Будете до мене влітку приїжджати, я козу заведу — молочком частуватиму.
Так минали роки, і Ганна Василівна стала справжньою селянкою. Олена з чоловіком приїжджали помитися в лазні, допомогти з городом, забрати запаси.
І не раз донька запитувала:
— Не втомилася в селі зі своєю худобою? Вік уже не молодий… Тільки наїздами ми тут, обидва працюємо, а донечка ось-ось до школи.
— Поки справляюся, — відповідала Ганна Василівна. — Якщо стане важко, скоротю худобу. А що мені без неї робити? У вікно дивитися? З ними веселіше…
Коли вік давався знати болем у ногах, вона все одно не відразу розлучилася з качками та козою. Залишила тільки курей, коли їй перевалило за вісімдесят. Шатана й Цяпи вже не було, але з’явилися дві киці, покинуті кимось, як то буває в селі.
— Більше нікого не заводи, мамо, — благала Олена. — Я вже й сама втомлююся їздити. Мені теж уже до пенсії недалеко.
З чоловіком вони не довго прожили. Розійшлися, коли Софійка закінчила школу та вступила до столичного університету. Та батько допомагав доньці, поки вона вчилася, а Олена віддавала все на її освіту. Дівчина, здобувши вищу освіту, залишилася в столиці, вийшла заміж.
Так вийшло, що Олена знову опинилася в квартирі сама. Рідкими гостями були донька з зятем — далеко їздити, у них своє життя.
А Ганна Василівна вже ледве пересувалася. Город вони з Оленою скоротили, і щоразу, приїжджаючи, донька кликала матір до міста.
— Ну що, вирішила їхати зі мною? Там і лікарня поруч, і твоя кімната чекає, і мені не доведеться хвилюватися за тебе, — умовляла Олена.
Але повертатися до міста Ганна Василівна не хотіла.
— Навіщо мені їхати, турбувати тебе своїми хворобами? Ти ще й собі чоловіка знайдеш, не стара ж жінка. А менТак і залишилася Олена в рідній хаті, де кожен куточок нагадував про матір, а спокійне дзюрчання річки за вікном немов шепотіло, що все буде добре.
