Мене звуть Оксана. Тиждень тому мій брат, Тарас, з’явився на порозі мого будинку в селі під Житомиром після довгих років розлуки. Він передав мені коробку з грошима — заощадженнями всієї його життя — і пішов, залишивши мене в розпачі. Ці гроші печуть мені руки, а його сумна історія розриває серце. Тепер я стою перед складним вибором: віддати їх його дружині та доньці, які відкинули його, чи залишити собі? Моя душа кличе до справедливості, але страх та сумніви не дають спокою. Що робити, коли чесність стикається з болем минулого?
Кажуть, що селяни — одна велика родина, де всі підтримують один одного. Але життя доводить зворотне. Молодь, ледь дорослішаючи, прагне втекти від рідних домівок. Я, як найменша в родині, залишилася з батьками. Моя старша сестра, Марія, рано вийшла заміж і поїхала за кордон із чоловіком. Вона завжди скаржилася, що їй доводилося няньчитися зі мною та Тарасом, і не приховувала, що нас не виносить. Зв’язок із нею обірвався, і сільська ідилія виявилася міфом.
Тарас, мій брат, був іншим. Не геній, але чесний і веселий, він знав мільйон жартів і завжди був душею компанії. Я любила його за щирість. Він одружився з жінкою із сусіднього села, але не привів її до нас, а переїхав до неї. Тарас поважав важку працю, працював на будівництві, але грошей завжди не вистачало. Його дружина, Наталя, та її родина не славилися щедрістю, і Тарасу доводилося крутитися, щоб прогодувати їх. Коли я виходила заміж, його не було — він поїхав на заробітки за кордон. Його дружина була вагітна, і я розуміла, чому він не міг залишитися. Але біль від його відсутності все одно жила в мені.
Роки йшли. Я жила з чоловіком, Іваном, і батьками, виховувала трьох дітей. Тарас працював вантажником у портовому місті за кордоном, відправляючи гроші дружині на будівництво хати. Його донька, моя племінниця Софійка, росла, але Наталя не привозила її до нас. Зв’язок із братом майже згас, і я змирилася, що ще один рідний людина зник із мого життя. На щастя, з Іваном нас пов’язували кохання і повага, і це тримало мене на плаву.
Все змінилося, коли Тарас несподівано подзвонив. Його голос тремтів: він зізнався, що покохав іншу жінку і більше не може брехати дружині. Він залишив Наталі всі гроші, обіцяв платити на доньку до її повноліття, але йде. Мені було боляче за нього, але я поважала його чесність. Наталя після цього викреслила нас із свого життя, не даючи батькам бачити онуку. Це ламало їм серце, але я нічого не могла змінити.
Тиждень тому Тарас з’явився в мене вдома. Я ледь впізнала його: обличчя, вкрите зморшками та плямами від сонця, видавало роки важкої праці. Але він усміхався, жартував, як у дитинстві. Лише наприкінці розмови його очі наповнилися журбою. Він розповів, що його нова кохана померла від важкої хвороби. Дітей у них не було. Наталя не впустила його на поріг, а Софійка, його донька, сказала, що не хоче його знати. Тарас прийшов попрощатися, відчуваючи, що його час минає. Він передав мені коробку з грошима — 800 тисяч гривень, які копив все життя. «Мені вони не потрібні, а вам стануть у пригоді», — сказав він і пішов, не залишивши адреси.
Я сиділа, дивлячись на гроші, і відчувала, як вони отруюють мені душу. Тарас обрав мене, але, можливо, лише тому, що його відкинули дружина та донька. Ці гроші — його біль, його жертва. Софійка вже доросла, але хіба вона не має права на частку цього? Чи Наталя, яка виховувала її сама? Я не хочу зустрічатися з ними — Наталя завжди була холодною, а Софійка зреклася батька. Але чесність, якій навчив мене Тарас, вимагає сказати правду. А раптом він потім пожалкував би про свій вибір?
У нас із Іваном є куди вкласти ці гроші: ремонт хати, освіта дітей. Повернути їх я не зможу. Але думка, що я приховаю їх, гризе мене. Як вчинити? Піти до Наталі й усе розповісти, ризикуючи наштовхнутися на її гнів? Чи залишити гроші, адже Тарас сам зробив вибір? Моя совість розривається, а його відхід залишив пустоту. Може, хтось стикався із таким вибором? Як зберегти чесність, коли вона може все зруйнувати? Я вірю, що знайду відповідь, але поки я сама із цим тягарем, і він душить мене.
