Спадщина
У великій старій квартирі панував дивний рух. Дверний дзвінок дзвенів раз-у-раз, і ось вже хтось із рідні заходив. Цього разу прийшов кремезний чоловік у дорогому костюмі, пиджак якого напружився на випираючому животі.
Бліда, нічим не примітна жінка кисло посміхнулась йому, а чоловік підвівся з дивана й пішов назустріч.
— Степане! Думав, ти не приїдеш. — Чоловіки стиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка незадоволено відіснулася в інший кінець дивана, звільняючи місце братам.
«Невже дружина Івана? Скільки в нього було дівчат, а одружився на такій…» — Степан не знайшов слів.
Дверний дзвінок знову задзвенів. Усі троє обернулися до дверей. Чекали лише на того, хто мав ось-ось увійти. У дверях з’являвся високий чоловік у чорних штанях та темно-синьому джемпері, який підкреслював білизну сорочки.
Борис сухо привітався, оглянувся й сів у пошарпане крісло в протилежному куті кімнати.
«Оце франт із Бориса», — подумав Степан.
Він одразу впізнав його, хоча не бачив років тридцять. Ось вони й зійшлися — троє братів, троє спадкоємців. Злетілися, як круки на падло. Степан сподівався, що окрім нього ніхто не приїде, Борис вже точно.
Троє братів отримали запрошення приїхати, щоб попрощатися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб попрощатися». І вказано адресу про всяк випадок.
Степан давно жив у іншому місті з родиною. Добра посада, квартира, машина, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, загалом-то, не потрібна була тіткина спадщина. Приїхав так, з цікавості.
Раніше квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутів, масивного годинника та грубої меблівки.
Коли батько впав із риштування на будівництві й розбився, мати зчорніла від горя. Як трьох хлопців подняти самій? Молодшому, Івану, ще й п’яти не було. Жили важко. Одного дня приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули, і запропонував забрати хлопців, хоча б двох старших.
У нього з дружиною не було дітей. Мати прийде до тями, приїде за ними. Брат дав їй грошей і забрав дітей. Мати запила з горя й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою та холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший Степан швидко зрозумів, що це шанс вибитися в люди. Усім улещував дядька й його дружину.
А от середній Борис поводився замкнено, не бажав лагодити стосунки з новими родичами. Після школи не пішов до інституту, на відміну від Степана. Повернувся у рідне місто, у батьківську квартиру. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько спершу слав йому гроші, але Борис повертав їх із запискою, що не потребує.
Степан на останньому курсі одружився і поїхав до родичів дружини у Львів. Молодший Іван ріс ледарем, вев розпусне життя. У сім’ї не без виродка, як кажуть.
«Квартиру треба ремонтувати. Потім можна вигідно продати. А такої меблівки вже не роблять — радянський антикваріат. Ґрунтовна, масивна. У вітрині стоїть Богемський гран. І гроші на вкладах, напевно, є. Хоча всі вклади могли згоріти в дев’яності та двохтисячні…» Степан зрозумів, що не до мрій.
Обмірковуючи, він поглядав на Бориса. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван перешіптувався з дружиною, також поглядаючи на братів. «Борис одщепенець, був у немилості у дядька й тітки. Іван свою долю спадщини пропиє…» Степан вважав себе найгіднішим для тіткиної спадщини.
Їх у квартиру впустила симпатична дівчина. Напевно, сидільниця тіткина. Лише Степан подумав про неї, як у кімнату в’їхав візок, на якому сиділа стара жінка. Голова її схилилася на груди, ноги вкривав грубий плед.
Дівчина поставила візок так, щоб стара могла бачити всіх. На її тлі вона виглядала ще привабливішою і молодшою. Для братів поява живої родички стала несподіванкою.
Степан намагався порахувати, скільки їй могло бути. Виходило, що за вісімдесят. І чому він вирішив, що вона померла? У телеграмі було написано, що його запрошують попрощатися з Ганною Іванівною. Тому він і подумав, що вона вмерла.
Степан з цікавістю й якимось страхом розглядав тітку, її зморшкувате, у коричневих плямах обличчя. Сиве волосся дротиками стирчало в різні боки. Деформовані артритом руки з набряклими венами лежали на підлокітниках. Він дивився й опам’ятовувався від шоку. Впізнавав і не впізнавав. Час не пошкодував колись горду та струнку жінку, якою він її пам’ятав.
— Ганна Іванівна рада вас бачити, — жваво сказала дівчина.
— За її наказом я вас усіх знайшла й запросила. Вибачте, якщо неправильно зрозуміли моюА за вікном, промовисто мовчазне, лишилося лише відлуння минулого, немов і сам час застиг у цій півтемній кімнаті, де кожен уже отримав свою частку правди.
