Одна сковорідка на двох
Буває, що люди перестають сваритися. І це вже не про мир. Це про кінець. Богдан і Марічка прожили разом двадцять років. Не довіку, але й не мить. Спочатку — кохання, потім діти, потім нескінченні клопоти. А далі — втома. Від себе, одне від одного.
Спершу вони ще намагалися. Сварилися, мирилися, групали дверима, силкувалися зрозуміти, пробачити, повернутися. Та згодом настала тиша. Глуха, нерушима. Вони перестали спати в одному ліжку. Розійшлися по кімнатах. Ніби й не вороги, але вже й не рідні. Просто двоє людей, які випадково опинилися в одній хаті. І найстрашніше — вони почали їсти окремо. У нього — своя їжа. У неї — своя. Свої полиці, свої тарілки. Своє життя. Це й був кінець. Такий, про який не оголошують.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Все і так було зрозуміло. Богдан познайомився з жінкою в санаторії. Він почав їздити туди сам, без Марічки. Жінка, Оксана, виявилася уважною, спокійною, терплячою. Вона писала йому листи, питала, як справи, ділилася рецептами. Марічка нікого не зустріла. Її самотність була німою й тугою, як вузол. Але вона не скаржилася. Вона просто жила. Ніби чекала, що минує.
Ранок був звичайний. Кухня залита жовтим світлом, у повітрі пахло дешевою олією. Марічка стояла біля плити. На плиті — крихітна сковорідка. На ній — одне яєчко. Не омлет. Не сніданок на двох. Просто — яєчко. Маленьке, як і сама сковорідка. Маленьке, як і сама Марічка. Халат на ній старий, волосся — у невдалому завитку. Вона тримала лопатку й навіть не дивилася на сковорідку. Просто стояла.
Богдан зайшов у кухню. Мовчки. Поставив чайник, хотів налити собі чаю. Все вже було вирішено. Він піде. Незабаром. Треба лише зібрати речі. Але в цю мить вона обернулася. Подивилася на нього з такою беззахисною провиною, що він мало не спіткнувся.
— Будеш яєчко? — тихо запитала вона і простягнула крихітну сковорідку.
Він ніби в стіну врізався. Все згадалося. Гуртожиток. Один матрац. Одна склянка. Одна виделка на двох. І та сама дівчина в халаті, тільки тоді — смішна, зважлива, з чубчиком, як у поні. Вона підморгувала й казала: «У нас навіть яєчко — спільне».
Він опустив сковорідку. Обійняв її. Притиснув до себе, як уперше. І почав щось говорити. Нескладно, нерозумно. Що був дурнем. Що закрутився. Що забув, що вона — його. Що все, що здавалось сірим, насправді було важливим. І, можливо, він плакав. Вона не бачила — адже вона маленька, а він — високий.
На плиті все ще лежало яєчко. Жовток — немов золота гудзина. Ніби знак. Ніби порятунок.
Потім він лишився. Вони стали їсти разом. Мовчали ввечері. А потім почали розмовляти. Трохи. Обережно. І не відразу — знову сміятися.
…Кохання не завжди голосне. Іноді воно живе в тиші. В одній сковорідці. В питанні: «Будеш яєчко?» Бо якщо тобі його пропонують — значить, ти ще потрібен.
