Ольга наважилася на спільне життя, але реальність розвіяла її мрії на порох
Ольгу завжди оточували люди, які її любили, проте доля склалася так, що вона залишилася самотньою. У молодості вона присвятила себе книжкам і знанням, якими її батьки, особливо мати, дорожили як скарбом. Вона зростала в невеликому містечку під Полтавою, оточена тишею і сторінками старих романів, далеко від гамору і світських пристрастей.
Якось у її життя увірвався чоловік — статний, заможний, із чарівною усмішкою. Він доглядав за нею зі справжньою пристрастю, і весілля здавалося неминучим, як схід сонця після ночі. Але доля нанесла жорстокий удар: раптова смерть батька і тяжка хвороба матері зруйнували всі плани. Ольга залишилася доглядати за хворою, а наречений, не витримавши випробувань, зник із її життя, як привид, залишивши лише гіркий осад зради.
Роки потому, після відходу матері, Ольга раптово відчула, як їй не вистачає близькості іншої людини. Вона бачила, як її подруги знаходять свободу після розлучень, як розправляють крила, але в її серці жевріла туга за близькістю, за кимось, хто розділить її самотність. І ось випадково її звела доля з вдівцем Михайлом. Він був людиною її темпераменту — любив літературу XIX століття, цитував Франка та Нечуя-Левицького, а їхні розмови біля каміна стали іскрою, з якої розгорівся роман. Незважаючи на застереження близьких — «Навіщо тобі це в твоєму віці? Живи для себе!» — Ольга і Михайло вирішили одружитися, вірячи, що любов здатна подолати все.
Проте реальність виявилася холодною і безжальною. Спільне життя обернулося не ідилією, а щоденним випробуванням. Михайло, зі своєю звичкою розкидати речі та жити в хаосі, став для Ольги справжнім кошмаром. Її світ, де все було на своїх місцях, де кожна книжка стояла рівно на полиці, а кожна чашка знала своє місце, руйнувався під натиском його безладу. Кожен день перетворювався на битву за терпіння, за спробу знайти хоча б краплину гармонії в цьому хаосі.
Вона намагалася говорити з ним, відкривала душу, благала поділити відповідальність за їхній спільний дім. Але її слова губилися в порожнечі — Михайло залишався глухим до її благань, до її болю. Після чергового випадку, коли вона знайшла свої улюблені книжки, недбало звалені в кутку, а кухню заваленою брудним посудом, Ольга не витримала. Сльози душили її, коли вона сказала: «Я хочу піти. Повернути собі спокій». Вона мріяла про те тихе, самотнє життя, де ніхто не втручався в її світ, де вона була господинею своєї долі.
Проте Михайло, посилаючись на свої справи, попросив часу, щоб «розібратися». Він залишився в її домі, і це лише загострило її страждання. Кожен його крок, кожен звук його присутності різав її серце, як ніж. Дев’ять місяців — стільки тривало це страждання, цей шлюб, який став для неї кліткою. Нарешті, розлучення було оформлено, і Ольга вирвалася на волю.
Повернувшись до своєї самотності, вона відчула, як груди наповнюються повітрям, а душа — давно забутою радістю. Стіни її маленької квартири знову стали її притулком, її фортецею. Вона сиділа з чашкою чаю, дивлячись у вікно на осінній дощ, і вперше за довгий час усміхнулася — щиро, від усієї душі. Свобода, яку вона повернула собі, була дорожчою за будь-які ілюзії про щастя удвох. Ольга зрозуміла: її життя належить тільки їй, і більше вона не дозволить нікому порушити цей крихкий, але такий цінний спокій.
